Та дівчина полностью

Новина про смерть Джона Невілла сколихнула спогади, як намул — образи минулого почали виринати з глибин. Не увічнені в інстаграмі Ейпріл, а інші — особистіші, реальніші. Ганна лежала, вдивляючись у дрібні тріщинки на стелі, а перед очима поставали обличчя людей — не такі, як зараз, а такі, як тоді. Г’ю туманного ранку навіжено женеться через Новий дворик в самих окулярах, бо побився об заклад, а навколо нього кружляють дрозди, обурено ляскаючи крильми. Емілі схилилася над книжками в Бодліянській бібліотеці, а між її густими чорними бровами видніється та сама зморщечка. І Раян. Раян, що стрибає з Пеламського мосту в Червелл, виряджений у вечірній фрак з білою краваткою. Раян, що після перемоги «Шеффілд Венздей» біжить Бродською вулицею з оголеним торсом, вимахуючи футболкою, як стягом. Раян, що сидить у пабі «Орел та дитя», осушує одну пінту гіркого за іншою і править теревені про прокляття капіталізму, а згодом стає на стіл та вигукує щось типу: «Повстаньте, мої братці-робітники, і беріть засоби виробництва до своїх рук!». Раян, що за мить після тих слів перестрибує через барну стільницю й глитає пиво просто з крана, поки ошелешена барменка не отямлюється й не зупиняє його.

Ганна пам’ятає, що за цю витівку його вигнали.

— Ще раз, і я тебе ніколи в житті сюди не пущу. От дармоїд студентський! — проревів тоді господар і виштовхав Раяна на вулицю, а інші, заливаючись сміхом, кинулися за ним. — Ну й загнуло, «братці-робітники». Виродок ледачий! Ганну пройняла цікавість, як він тепер поживає, а заразом ще сильніший сором за те, що викреслила його зі свого життя після коледжу.

Поруч заворушився Вілл, вона глянула на нього й відчула, як любов торкнулася самого її серця й стиснула його із щемливо-болісною силою. Найсильніші почуття проймають Ганну тоді, коли спостерігає за ним, а він того не знає. Після сну Вілл стриманий і делікатний, дуже схожий на того ідеально вихованого хлопчика з приватної школи, який запропонував їй місце в залі першого вечора. Глибоко в душі вона відчуває, що ніколи не пізнавала його краще, ніж у перший день знайомства.

Та коли він спить, або коли його охоплює безтурботний настрій — саме тоді він стає Віллом. Її Віллом. Якого вона знає і якого любить — кожну дрібничку в ньому.

Здавалося, що йому щось снилося, емоції віддзеркалювалися на його обличчі, а очі неспокійно рухалися за заплющеними повіками. Ганна замислилася, про що він думає. Її часто це цікавило. Чи навчиться вона коли-небудь читати його, осягати справжню глибину почуттів, які він приховує за своєю м’якою та веселою манірністю? Але, можливо, саме за це вона його так любить — за недосяжність і рідкісні спалахи вразливості, яку він показує тільки їй.

Лише один раз Ганна бачила, як він плакав — після того як померла Ейпріл. Тоді вони обіймалися, плакали, обмивали слізьми втрачене, але також і те, що знайшли одне в одному.

Приїхавши до Оксфорда після різдвяних канікул, Ганна відчула, ніби повернулася додому.

— Чому цей триместр називають Іларієвим? — запитала її мама в машині дорогою до вокзалу, а Ганна без жодних роздумів відповіла, що на його середину припадає день святого Іларія Піктавійського.

Тієї миті їй захотілося розсміятись із себе, з тієї, ким вона стала.

Як вона встигла стільки дізнатися лише за один триместр? Неважливо. Просто знала. А ще знала, як здобути синього піджака і що варто вдягати на колекційки.

Колекційки. Від самого цього слова в неї всередині все стискалося. Одне слово, чотири склади — не так багато, щоб хвилюватися, але вона нервувала.

— Це не річні, — пояснила вона спантеличеній мамі. — Річні складають наприкінці першого року навчання. А колекційки проводять на початку кожного триместру — перевіряють, що студенти вивчили за попередній.

— То це просто тести? Вони нічого не значать?

Річ у тім, що мати мала рацію, але водночас дуже й дуже помилялася. Колекційки справді не впливали на диплом та й, наскільки Ганна розуміла, взагалі ніде не зараховувались. Однак панікували всі, навіть другокурсники, які вже неодноразово пройшли це випробування.

«Який сенс у 8-тижневому триместрі, — написав їй Вілл у День подарунків, — якщо вони змушують нас вчитися на канікулах? Аби викладачі мали час написати свої книжечки? Катастрофа. Усі мої хлопці п’ють десь до ригачки, а я маю морочитися з підручниками».

Ганна мусила визнати, що в його словах була частка правди.

Однак не лише колекційки непокоїли її. Коли Ганна отримала звістку від Вілла, її різко пройняла п’янка радість, а потім боляче закололи докори сумління. По-ідіотськи усміхатися тільки тому, що його ім’я з’явилося на екрані її телефона? Яке безглуздя. Він хлопець Ейпріл. Абсолютно недосяжний. Шкода тільки, що її голова знає про це, а серце ніяк не може запам’ятати.