Та дівчина полностью

Спочатку вона відповідала гнівно — писала їм «гидота» й «стерв’ятники». Потім, зрозумівши, що це лише підбурює їх надокучати й далі або ж цитувати її злісні електронні листи у своїх статтях, змінила тактику: «Ні. Моє ім’я — Ганна де Частейн. Нічим не можу допомогти».

І це теж було неправильно. Річ навіть не в тому, що так Ганна ніби зраджувала Ейпріл. Якщо люди, котрі її шукали, зайшли так далеко, що відкопали її електронну пошту, то вони знали. Вони знали, ким був Вілл, знали, хто вона, і зміна прізвища після одруження нітрохи не затирала її слідів.

«А чому ти просто не ігноруєш їх?» — спантеличено запитував Вілл, коли вона розповідала йому про ті листи. — Я, наприклад, роблю саме так.

Звісно, він мав рацію. Тепер Ганна просто не відповідає. Однак досі не може змусити себе видалити листи. Вони й досі в окремій теці, що похована глибоко на дні її поштової скриньки. Тека називається «Запити». Ото й усе. Ганна переконувала себе, що одного дня — одного дня, коли все це скінчиться, — вона видалить їх.

Та день цей чомусь ніяк не наставав. Тепер Ганна тільки й гадає, чи він взагалі коли-небудь буде.

Вона саме хотіла заблокувати телефон, але помітила світлину, яку додали до статті. На ній не Ейпріл, а Невілл. Цього знімка вона ще не бачила. Це не добре знайома їй ідентифікаційна картка з тими мерзенними гострими рисами обличчя — і не той похапцем зроблений знімок папараці, де Невілл показує репортерам під приміщенням суду непристойний жест. Ні, цю світлину, мабуть, зробили значно пізніше, під час однієї з його численних апеляцій, можливо, зовсім недавно. На ній він постарілий, ба більше — виснажений. Він схуд, і хоча навряд чи став нижчим, та все ж геть не скидався на того височенного чоловіка, яким пам’ятала його Ганна. Їй було важко повірити, що це справді Невілл. В’язнична форма звисала на його кістлявому тілі. Його погляд — зацькований і засапаний — прикипів до камери, він буквально засмоктував кожного, хто на нього дивився, у свої нічні жахіття.

— Перепрошую, — пролунав різкий голос позаду.

Ганна підскочила, усвідомивши, що спинилася посеред підземного переходу Кінґс Стейблс, а якась жінка намагалась оминути її.

— Я... Я перепрошую, — затнулася Ганна. Тремтячими руками заблокувала телефон і засунула його до кишені, наче він забруднився від фото на екрані. — Вибачте.

Жінка проштовхалася повз неї і, хитаючи головою, пішла далі, а Ганна рушила додому. Та навіть вийшовши з темного переходу під осіннє сонце, вона досі відчувала, як її пробирав той похмурий зацькований погляд, який ніби чогось благав, але вона не могла зрозуміти чого.

НАДВОРІ СТЕМНІЛО ЩЕ ДО ТОГО, як Ганна нарешті повернула до Стокбриджського завулка. Ноги боліли від довгої ходьби, ще й довелося шукати ключі в сумочці, нарікаючи, що ніхто не змінив перегорілу лампочку над парадними дверима.

Та зрештою вона потрапила всередину, підійнялася сходами й зачинила за собою двері квартири.

Якийсь час просто стояла на місці, притулившись спиною до дверей і вслухаючись у тишу. Вона прийшла додому раніше від Виша, а тому раділа можливості просто стояти й впиватися прохолодою, спокоєм і затишком їхньої оселі. Мала б поставити чайник, роззутися, ввімкнути світло.

Та нічого не зробила. Просто пішла до вітальні, повалилась у крісло й сиділа, намагаючись змиритися з новинами.

За якийсь час знадвору долинули звуки: мотоцикл Вілла спинився, його хрипке ревіння відлунювало від будинків у вузькому завулку. Заглушивши двигун, Вілл повернув ключ у замку парадних дверей і почав підійматися сходами.

Ганна розуміла, що має підвестися і сказати Віллові бодай щось, однак не могла. Просто не мала сили.

Вона чула, як він зайшов до квартири, як кинув сумку на полицю вішака в передпокої, як ішов коридором, бурмочучи дурнувату попсову пісеньку, як увімкнув світло, а потім зупинився.

— Ганно?

Він стояв напроти неї і мружився, намагаючись зрозуміти, чому вона сидить у темряві.

— Ганно! Що ти... все гаразд?

Вона ковтнула, намагаючись дібрати слова, але спромоглася видати тільки ледь чутне «ні».

Вілл змінився на лиці. Він різко сполотнів з переляку, упав на коліна перед нею і міцно схопив її за руки.

— Ганно, це ж не... не... Щось сталося? Щось із дитиною?

— Ні! — цього разу Ганна відповіла твердо, бо зрозуміла, чому він злякався. — Боже, ні, нічого такого. — Вона знову ковтнула і видушила: — Вілле, Джон... Джон Невілл. Він помер.

Ганна розуміла, що повідомила цю новину жорстоко, навіть жорстокіше, ніж її мама. Вона цього не хотіла, але була надто приголомшена й розбита, щоби підбирати інші слова.

Вілл нічого не відповів. Лише опустив руки, а його обличчя на мить стало беззахисним і до болю вразливим. Потім він замкнувся в собі. Підвівся, підійшов до еркерного вікна і притулився до жалюзі, вдивляючись у темряву надворі. Ганна могла розгледіти лише його профіль — блідий на тлі темного волосся й чорноти за склом.