Та дівчина полностью

Вона розплющила очі.

— Добре.

Це слово злетіло з її вуст — коротке, обірване, майже здушене, мимовільне.

Потім вона розвернулася, важко спустилася сходами, кинула п’ятірку на касу й пішла, не чекаючи на решту, а мила власниця здивовано глянула їй услід.

— Усе добре, дорогенька? — почула вона вже за дверима, на вулиці. Їй хотілося б відповісти «так». Сказати щось на кшталт: «Так-так, усе добре, нічого страшного, не турбуйтеся».

Та в цих словах не було б і мізерної частки правди.

— Ти прийдеш? Точно прийдеш?

Того вечора мала відбутися прем’єра вистави Ейпріл. Ганна вперше за вісім місяців їхнього знайомства побачила, як подруга по-справжньому нервується. Ейпріл походжала кімнатою — навколо неї аж вібрувала енергія напруги, — бурмотіла під ніс репліки й лаялася, коли затиналася.

— Ганно! — гаркнула вона, бо та не відповіла одразу. — Я запитала: ти обіцяєш прийти?

— Так! — роздратовано обізвалася Ганна. Почувши, що це прозвучало грубо, додала лагідніше: — Так, Ейпріл, обіцяю. Я ж уже сказала.

— Та я знаю, просто всі так морочаться із цими довбаними річними. Боюся, що решта готуватиметься до них. Я майже витягла з Г’ю обіцянку. Не можу уявити нічого гіршого за порожню залу під час прем’єри.

— Вона не буде порожньою. Я прийду, Емілі казала, що точно з’явиться, — мовила Ганна й подумала про Вілла. Вона не знала його планів і не могла вигадати, як запитати. У стосунках Ейпріл і Вілла вже давно пробігла чорна кішка, та Ганна ніяк не могла з’ясувати, що саме не так. Вона боялася почути відповідь подруги... або ж видати саму себе. — Я впевнена, що й інші актори приведуть друзів. А хтось навіть афішу в барі почепив. Ти точно матимеш купу глядачів. Тобі на котру йти?

— На шосту, — відповіла Ейпріл і поглянула на телефон. — Зараза. Час збиратися. На макіяж потрібна ціла вічність. Ти присягаєшся, що прийдеш?

— Так, я прийду. Сидітиму в першому ряду. Присягаюся. Іди вже!

Коли Ейпріл пішла, Ганна зателефонувала Емілі.

— Ем! Надіюсь, ти не забула про вечір. Ейпріл уже на стіни дереться.

— Вечір? Сьогодні? — Емілі напружено пригадувала, про що йдеться.

— Так, сьогодні. Вистава Ейпріл, пам’ятаєш? У театрі «Бертон Тейлор».

— От зараза, — відрубала Емілі й притихла. Ганна чула, як вона клацає на комп’ютері, очевидно, гортаючи щоденник. — У мене завтра іспит.

До кінця триместру лишалося два тижні, тож усі з головою занурилися в річну сесію — перші іспити, які направду щось вирішували.

— Ем, ти мусиш прийти. Інакше Ейпріл здуріє. Вона вже страшенно нервується, боїться, що виступатиме перед порожньою залою. Якщо ми не прийдемо...

— Я пообіцяла їй бути, отже, прийду. Але після вистави одразу ж полечу додому.

— Та я теж, не переймайся. Треба вчитися.

Вони розуміли одна одну без зайвих слів. Лише деякі щасливчики, у яких іспити були вже позаду, не працювали ночами й не проклинали себе за легковажність під час Михайлівського семестру: треба було краще писати конспекти...

— Як Ейпріл з усім справляється? — запитала Емілі. — Я знаю, що вона не ходить на лекції. Не бачила її в їдальні вже майже три тижні. Вона стирчить на безперервних репетиціях, а цього тижня ще й виступає щовечора. Правильно ж? Вона хоч трохи вчиться?

— Чесно, не знаю, — відповіла Ганна. Її це теж цікавило, бо Ейпріл, напружена, знервована, та водночас натхненна, щовечора поверталася додому аж об одинадцятій. — Думаю, вона майже не спить. Якось я вийшла в туалет о четвертій ранку й побачила, що вона ще навіть не лягала, друкувала щось.

— Вальнутися можна, — відрубала Емілі. — На чому вона там сидить? Хай поділиться. Я скоро своє ім’я забуду.

— Я так само. У мене ще один іспит, але найгірший. — Ганна подумала про англосаксонські переклади, що лежали на її столі, переписані й перекреслені тисячу разів через її спроби запам’ятати складні правила відмінювання. Вона заледве спромоглася зробити посередній переклад з «Довідником давньоанглійської мови» на колінах. І гадки зеленої не мала, як впорається з усім на іспиті без жоднісінької допомоги.

— Ну окі... — мовила Емілі прощальним тоном. — Я ще повчуся трохи. Ти коли виходиш?

— Вистава на восьму, а туди, думаю, йти хвилин п’ятнадцять... тоді о пів на восьму? А... — Ганна замовкла, щоби правильно сформулювати запитання. — А ще хтось піде?

— Вілл має. Не думаю, що Ейпріл дала б йому спокій. І Г’ю, мабуть, теж, бо він завжди робить те, що каже Ейпріл. Раян хотів викрутитися, мовляв, у нього якісь справи з регбі, але я заявила: якщо вже я все терплю, то хай буде ласкавим підтримати мене. Краще напишу йому, нагадаю. Він прийде прямо туди.

— То... підемо разом?

— Звісно. О пів на восьму біля основних воріт?