Та дівчина полностью

— Дуже гарно? І все? Більше нічого?

— Добре, ти грала прекрасно. Так краще?

— Я хочу, — процідила крізь зуби Ейпріл, — трохи сильнішого захвату, а не одне «прекрасно». Якщо Г’ю спромігся видати, що я «просто феноменальна», то мій довбаний хлопець має бути здатним сказати більше за одне слово. Як щодо вітального поцілунку?

Запала напружена тиша. Вілл нахилився і вимушено поцілував Ейпріл у губи.

Ганна розуміла, що мала б відвернутися. Вона хотіла відійти, але натомість прикипіла, мов зачарована, до місця й дивилась, як Ейпріл провела руками по волоссю Вілла, притягнула його голову до себе, припала до вуст і змусила хлопця розтулити губи, злитися з нею в довгому французькому поцілунку. Здавалося, він тривав би вічно, якби Вілл із відчайдушним зусиллям не вирвався від неї.

Він стояв, важко дихаючи й безмовно дивлячись на Ейпріл. Його груди й обличчя були вимащені мідним гримом, а помада чорніла на губах як синець. Вона кинула на нього переможний погляд.

Потім, і слова не мовивши, круто розвернулася.

— Треба йти, — кинула вона через плече, — побачимося одразу після другого акту.

Ейпріл розчинилася в натовпі, лише часом її чорна голівка виринала серед моря студентів і знову зникала.

— Якого чорта? — вражено запитала Емілі. Вілл похитав головою. Торкнувся кінчиками пальців свого обличчя і побачив на них сліди гриму.

— Хтось має серветку?

— У барі є паперові, — відповіла Емілі. Вона погукала Г’ю, що саме стояв біля стільниці. — Г’ю, захопи кілька серветок!

— Старий, а у вас усе добре? — стурбовано запитав Раян. Він погойдувався на п’ятах, а руки засунув до задніх кишень, ніби не хотів, щоб ті натякнули на його настрій.

— Усе добре, — коротко відповів Вілл.

Г’ю приніс пластикову склянку з джин-тоніком і кілька коктейльних серветок. Вілл витер рота й підборіддя, а потім запитав:

— Ще є щось?

— Почекай, — відповіла Емілі. Вона взяла чистішу серветку й витерла помаранчеві смуги, що лишилися на його вилицях і підборідді. — Ну все. Але з футболкою вже нічого не зробити.

— Усе добре, — промовив Вілл натягнутим як струна голосом.

«Не все добре», — хотіла заперечити Ганна. Вона не зводила з нього очей і намагалася зрозуміти, що відбувається. Ейпріл щось дізналася? Вілл розповів їй?

Добираючи належні слова, Ганна намірилася щось сказати, але раптом пролунав дзвінок, тож вони пішли назад до зали.

Лише коли всі повсідалися, Ганна щось побачила. Точніше когось. А саме того, кого — вона точно знала — не було під час першого акту. Чоловіка, який сидів десь у третьому ряду, дуже високого й кремезного.

Джона Невілла.

Вийшовши з «Бонні Бейґел», Ганна безцільно блукала дощовими вулицями нового міста, а в голові роїлися думки про Ейпріл і Невілла. Згодом подалася до супермаркету «Теско Експрес» — не заради закупів, а радше щоб сховатися від дощу. Сновигаючи між тісними рядами, вона почула, як задзвонив її телефон.

— Привіт! — мовив Вілл. — Ти вже щось бронювала? Чи мені це зробити?

От лихо. Вечір побачень. Ганна геть забула, а тепер подумала, що їй доведеться дві години сидіти навпроти Вілла без телефона, телевізора чи робочих листів, які допомогли б відволіктися або заповнити незручну мовчанку... Вона сумнівалася, чи витримає.

— Я думав про «Моно», — провадив далі Вілл. Він, очевидно, вийшов на обідню перерву: окрім його голосу з динаміків долинав шум сандвіч-бару. — А як думаєш, ми ще встигнемо забронювати столик? Ну «Контіні» точно нікуди не дінеться, але щось ми там надто часто буваємо. Навіть не знаю. Що скажеш?

А що їй казати? Вона гадки зеленої не мала. Тільки й розуміла, що дилема, до якого ресторану піти, видавалася до болю дріб’язковою після тієї вибухової новини від Ґерайнта. Однак тут, у супермаркеті, вона не може нічого сказати. Ганна важко ковтнула.

— Слухай, а ти не проти, якщо ми сьогодні нікуди не підемо? Я просто... просто думаю, що нам варто заощаджувати.

Якусь мить Вілл мовчав.

— Гаразд, — відповів він дещо уривчасто, і вона почула нотки спантеличення. — А знаєш, ми ж не мусимо йти до ресторану. Можемо просто поїсти рибки й картоплі фрі.

— Так, — мовила вона, узявши пакетик органічного рису, а потім глянула на ціну й замінила його на звичайний, — але річ не тільки в цьому. Завтра знову йду до клініки й відчуваю, що мені треба просто відлежатися.

— Так, звісно, — відповів Вілл, а потім його спантеличення переросло в занепокоєння. — Тобі погано?

— Ні, все добре, чесно. Я просто хочу спокійненько посидіти перед телевізором. Ти не проти?

— Та ні, звісно ж, — мовив Вілл. — Тоді проведемо вечір спокійно. Кохаю тебе.

— І я тебе кохаю, — відповіла Ганна, і Вілл поклав слухавку.

Вона прикипіла до місця, її погляд ковзав по локшині, а в голові дзвеніли слова Ґерайнта.