Та дівчина полностью

Дівчина ще ніколи не відчувала так свого тіла, тепла чужої шкіри, звуку їхнього дихання й кожного руху. Коли тиша й темрява огорнула їх, Ганна затамувала подих і напружила кожнісінький м’яз, щоб залишатися якнайдалі від Вілла, а згодом із тремтінням видихнула.

— Усе гаразд? — пошепки запитав Г’ю, і вона кивнула.

— Так, вибач. Просто... хотіла чхнути, але не вийшло.

Безглузда відмовка, але Г’ю, здавалося, прийняв його без сумнівів. Та навіть попри це Ганні хотілося вдарити себе.

На сцені засвітився один прожектор. Тієї миті Ганна відчула, як хтось легесенько й ніжно торкнувся її коліна — того, яке ближче до Вілла. Дотик був миттєвим і таким слабким, що за інших обставин вона подумала б, що їй примарилося. Проте зараз вона відчувала Віллову присутність кожнісіньким м’язом, тож розуміла, що він зробив це навмисно, і ледь стрималася, щоб не здригнутися.

А ще вона знала, що означав цей рух. Розуміла, що саме Вілл намагався донести їй.

Усе добре.

Вона заплющила очі й притулила до них кулаки. Усе добре. Усе добре. Усе буде добре.

А потім розплющила очі й побачила дівчину, що стояла в маленькому просвіті.

То була не Ейпріл, а якась незнайомка, та Ганна все одно нахилилася вперед, тішачись, що тепер зможе думати про щось інше.

— Бодай не пропливав би той корабель, — голос дівчини рознісся зі сцени всією залою. Вистава розпочалася.

— ЩОБ ВОНО ЗГОРІЛО! — хай і мимоволі, та все ж вражено вигукнув Раян. Його голос здійнявся над гомоном людей, що теж наринули до бару під час антракту. — Вона просто неймовірна. А ти знав, що вона така класна акторка? — запитав він у Вілла, а той похитав головою.

— Ні ну я знав, що класна. Вона грала в кількох виставах ще в школі, я їх не бачив, але моя колишня там була й завжди казала, що Ейпріл — класна акторка. Але я не уявляв, що настільки.

Ганна подумала, що слово «класна» заслабке. Ейпріл не була класною. Вона була приголомшливою. Ганна навіть не могла пояснити, чому так, адже річ була геть не в її зовнішності. Режисер поставив щось дивне, адже всі актори скидалися на фігури з грецьких ваз: мали на собі чорнющі перуки, їхня шкіра була теракотовою, а очі густо обведені олівцем. Саме тому акторів було важко розрізнити на сцені. Секрет крився не в техніці виконання, хоч і та була прекрасною. Дехто з акторів краще й точніше проговорював репліки, з більшою емоційністю й запалом.

Однак було щось ще. Від Ейпріл неможливо було відірвати очей навіть тоді, коли промовляв хтось інший. Ідучи, вона лишала по собі порожнечу, яка щомиті нагадувала про її відсутність. Ганна ловила себе на тому, що нетерпляче дивилася на куліси, чекаючи на її вихід.

А головне — Ейпріл була справжньою Медеєю. Вона випромінювала її муки, зрадженість, лють. Ці почуття вирували в кожній репліці й обертали сувору класичну гру на щось надзвичайно людське й правдиве.

Вони саме допивали напої, коли позаду пролунав голос.

Ганна обернулася.

— Ну що там, шалапути мої?

— Ейпріл! — Емілі обійняла її, відкинувши свою типову стриманість. — Ти що тут робиш? Хіба ти не маєш бути за лаштунками?

— Ах, правила-прутнявила, — відповіла Ейпріл, махнувши рукою. — Та до одного місця вони. Я вийшла почути вашу думку про виступ.

— Ейпріл, тобі ж не треба, щоб я тішила твоє еґо, — усміхнулася Емілі. — Але якщо все ж хочеш почути це, то ти — чортова сенсація, жінко!

— Що ж, дякую, — самовдоволено мовила Ейпріл, з нотками «я знаю» в голосі. — Як поживаєте, мої любчики? — вона штурхнула Раяна під ребра, а той усміхнувся й дещо незграбно відхилився.

— Добро-добро. Гарно впоралася, Клівден.

— Дякую. А що ви думаєте про перуку? — вона пригладила своє волосся. — Мені дуже подобається. Давненько не мала довгого волосся. Відчуваю спокусу поцупити її після вистави. Г’ю, що скажеш?

— Ну... тобі личить, — відповів Г’ю і розчервонівся. Навіть після восьми місяців спільних трапез і вечірок було очевидно, що він досі хвилюється в присутності Ейпріл. — Дуже класична зачіска.

— Ну і? — спитала Ейпріл.

Вона напрошувалася на компліменти, але Ганна розуміла її.

— Ти просто феноменальна, Ейпріл, — мовив Г’ю, слухняно зреагувавши на її натяк. Такі старомодні люб’язності входили до його зони комфорту. — І чого це ми без квітів прийшли?

— Та до одного місця ті квіти. Треба було із чимось міцнішим прийти, — відрубала Ейпріл. — 3 тим, що лікар приписав, правда ж? — Вона підморгнула і владно взяла його під руку. Г’ю знову почервонів, цього разу ще дужче. Ганна геть не сумнівалася, що він насилу стримується, щоб не вирватися від неї.

— Т-то що ж тоді? — запитав він. — Шампанське?

— Сумніваюся, що вони мають вінтажне, але подвійний тонік був би гарним початком, — сказала Ейпріл.

Г'ю кивнув, вивільнив свою руку і, ледь приховуючи полегшення, став пробиратися крізь натовп до бару. Ейпріл обернулася до Вілла.

— Ну і? Не привітаєте мене, Вілле де Частейне?

— Ти дуже гарно грала, Ейпріл, — відповів він, а нотки в його голосі змусили Ганну підвести голову. Хай що там було, Ейпріл їх теж зауважила, бо аж насупилася.