Лиш опинившись на вулиці, з нотатками під рукою, під вітерцем, що охолоджував її гарячі щоки, Ганна зрозуміла, що так воно і є. Тиск тут ні до чого. Їй просто зовсім не хочеться цього всього: не хочеться бути тут і зараз, досі розгрібаючись із наслідками трагедії, яка десять років тому впала на неї, як бомба. «Чому саме я?» — хотілося голосити. Та навіть ця думка була егоїстичною, а слова тим паче. Бо якщо вже розбиратися, то чому вони всі? Чому Вілл, якого годинами допитували поліціянти, якого переслідують у соцмережах, який роками намагається позбутися репутації хлопця вбитої дівчини? Чому Раян, якого, на додачу до пережитого в коледжі, у двадцять років повалила кричуща й незбагненна несправедливість — інсульт? Чому Емілі? Чому Г’ю? Чому Пелам? І передусім:
Річ у тому, що Ейпріл, звісно ж, такого не заслуговувала. Ніколи. Просто так сталося.
ПОТЯГ ДО ЙОРКА ЇДЕ дві з половиною години, а Ганна забула свою книжку, тож купила на вокзалі Луїзу Кендліш. Робін з великим захопленням радила цю письменницю, до того ж Ганна сподівалася, що книжка допоможе відволік-тися від думок про розмову з Раяном. На деякий час Ганна справді поринула в читання, та коли потяг наближався до Йорка, відчула, що нерви поволі напружуються, і що вона просто неуважно гортає сторінки. Чи точно їй стане снаги? Ганна не бачила Раяна понад п’ять років, а після інсульту взагалі не розмовляла з ним: спочатку він не міг говорити телефоном, а потім... ну... Нема жодних виправдань, лише її егоїзм.
Ганна думала, чи взагалі має право звалитися Раяну як сніг на голову, без жодного попередження. А якщо він її прожене? Він навряд чи кудись виходить з дому — треба було зателефонувати. Треба було домовитися, обговорити все з Беллою, з’ясувати, чи Раянові взагалі зараз до зустрічей. Та вже надто пізно. Вона в потягу, тож ніяк не повернутися — ні в прямому, ні в переносному значенні. Ні. Вона мусить довести справу до кінця. Хоча б заради того, аби почути від Раяна особисто, що вона спізнилася на чотири роки, а не прочитати те саме в повідомленні від нього.
У Йорку Ганна взяла таксі й відшукала адресу Раяна в списку контактів у телефоні. Скоро вона опинилася біля охайного заміського будиночка, збоку від якого був гараж, а спереду — клаптик газону.
Пульс калатав у горлі. Вона пам’ятала про свій тиск і як той впливає на дитину, та попри все змусила себе пройти під’їзною доріжкою, стати перед білими дерев’яними дверима й натиснути дзвінок.
Ганна не знала, на що чекати. Зустріне її, ймовірно, Бел-ла або якась доглядальниця в уніформі.
Хай що вона уявляла, але їй відчинила геть інша людина, незграбно від’їжджаючи на кріслі колісному й тягнучи на себе двері.
— Раяне! — мимоволі вирвалося з її вуст від несподіванки. На якусь мить його обличчя закам’яніло, він спантеличено й насуплено дивився на неї. Він був значно старшим на вигляд, старшим, ніж вона очікувала, навіть попри те, що минуло стільки років. Проти Вілла, свого однолітка, Раян мав змарнілий і виснажений вигляд. Але не тільки це. М’язи обличчя ніби зів’яли, заціпеніли й перекосилися під густою темною бородою, яку Раян відростив після коледжу.
Згодом його погляд прояснів, на вустах заграла усмішка, й один куточок губів підійнявся вище від другого.
— А щоб я здох, якщо це не довбана Ганна Джонс. Заради бога, що ти тут робиш, жінко?
Це досі він. Усе ще той самий Раян. Його голос трохи невиразний, усмішка дещо крива, але це дотепер той самий старий Раян.
Прикипівши до місця, Ганна знервовано усміхалася. Не знала, що сказати. Раян усміхався до неї, дещо насолоджуючись її зніяковілістю — його талант ставити людей у незручне становище дотепер залишався з ним — але він радів зустрічі попри все, що було.
— Чому ж так довго? — тільки й мовив він.
— Та де ж вона? — Емілі роздратовано постукувала ногою. — Мені треба йти, маю до завтра купу всього повторити. Ганна глянула на телефон. Уже по десятій. Ворота, певно, давно зачинили. Вони вже пів години тинялися по фоє, чекаючи, коли Ейпріл збере речі й вийде, та її все не було.
— Може, підемо за куліси? — запитав Г’ю, знервовано глянувши на Вілла.
Той знизав плечима. Він майже не говорив після останньої розмови з Ейпріл і стояв у фоє з кам’яним обличчям, а на його футболці й досі виднілися смуги гриму. Ганні стало цікаво, про що він думає.
— Добре, я пішла, — рішуче сказала Емілі. — Ганно, ти йдеш?
Ганна розривалася. З одного боку, вона мусила йти додому й готуватися до останнього іспиту. З іншого ж — розуміла, що буде зрадницею, якщо покине Ейпріл у вечір її прем’єри. Але якщо Емілі верталася, то Раян, певно, теж піде з нею, а Г’ю за ними.
— Не знаю... — Вона глянула на Г’ю, потім на Раяна: — Що скажете? Ви лишаєтеся?
— Я йду, — озвався Раян, — здихаю з голоду. Я прийшов сюди просто з регбі й випив лише кілька плящин пива. Чого мені тут шастати, якщо можу взяти жирнючого кебаба надворі?