Та дівчина полностью

— А мені треба додому, — вимушено мовив Г’ю і глянув на Вілла, — завтра іспит. Вілле, сам упораєшся?

Вілл мовчки кивнув.

— Прекрасно, — сказала Емілі так, ніби всі питання було розв’язано, — тоді ми відчалюємо. Скоро побачимося, Вілле.

ВИЙШОВШИ З ТЕАТРУ, ГАННА ЗЛОВИЛА себе на тому, що роззиралася навсібіч, боячись побачити Невілла, який скрадається в пітьмі. Та, на її полегшення, його не було.

— Усе добре? — поцікавився Г’ю. Ганна знервовано засміялася.

— Так, вибач. Я просто думала, що побачила...

— Що побачила?

Ганна прикусила губу. Вона нічого не розповідала друзям про поведінку Невілла відтоді, як він сказав про «дівчаток» у будиночку чергових. Усі наступні звинувачення були б голослівними. Дівчина вже навіть відчувала сором через свою неприязнь до нього. Звісно, якщо не рахувати того вечора, коли він опинився в її кімнаті з посилкою. Однак відтоді минуло вже три тижні, і саме через цю подію дещо сталося далі — той самий поцілунок. Тому Ганна нічого й не розповідала іншим. Після того вечора її почуття до Вілла та сором за власні вчинки так міцно переплелися, що вона побоювалася потягнути навіть за однісіньку нитку, адже могла б розплутати цілий клубок подій і цим зрадити Вілла.

— Думала, що побачила чергового з коледжу, — зрештою мовила Ганна.

Г’ю розгубився, а Емілі, яка йшла трохи попереду, розвернулася.

— Господи. Це той дивакуватий Невілл? Той психопат, що обожнює «дівчаток»?

— Так, — відповіла Ганна. Глибоко в душі її охопив сильний смуток. — Мені здалося... здалося, що я бачила його на передніх рядах під час другого акту. Але не певна, чи то був він.

— Він, — раптом сказав Раян. — Я бачив його в черзі до вбиральні. Він і досі до тебе чіпляється?

— Н-ні... я не знаю, — відповіла Ганна. Здавалося, ніби хтось здирає пластир з її рани, оголюючи щось напрочуд чутливе й ніжне. — Просто він... він завжди десь поруч, завжди ніби крутиться біля мене. Якось зайшов до нашої кімнати.. . я навіть говорити про це не хочу, — швидко додала вона, побачивши, що Емілі нажахано роззявила рота, щоб вставити якусь обурену репліку. — Я сказала йому, щоб він забрався геть. І він таки забрався, просто... просто він реально мерзенний, і я не знаю, що із цим робити.

— Ти маєш звернутися до керівництва! — вибухнула Емілі. — Це ж ненормально!

— І що я їм скажу? Він прийшов на виставу моєї подруги, а мені стало трохи некомфортно?

— Вона має рацію, — кинув Раян через плече, — резони такі собі, не козирні. Пра?

Емілі вже хотіла заперечити, але Раян раптом показав на вагончик з кебабом, припаркований у провулку на перехресті, і на чергу, що зміїлася тротуаром.

— Овва, носом чую вечерю! Почекайте мене. Буду за секунду.

— Ти чергу бачив? — роздратовано кинула Емілі. — І ти не чув, що я казала? Маю до завтра купу всього повторити.

— Ну то не чекай, — озвався Раян. Він уже був на середині провулка. — Зігрій мені ліжечко!

— Хіба у твоїх мріях! — вигукнула Емілі й роздратовано зітхнула. — Баран. Гаразд, я пішла, він простоїть у тій черзі пів години, якщо пощастить. А потім ще жуватиме дві години. Ганно, ти як?

— Я з тобою, — відповіла Ганна. Вона глянула на годинник і спробувала зрозуміти, яка ймовірність, що Невілл уже в коледжі. Він там живе? Ганна раптом усвідомила, що взагалі не уявляє, як живуть чергові поза роботою. — Г’ю, а ти?

— Ну, я дуже зголоднів. Я міг би... я міг би піти з Рая-ном? — запитав Г’ю таким тоном, ніби чекав на їхнє схвалення. Він був геть невпевнений у собі. Ганна завжди підозрювала, що вони з Раяном не справжні друзі, що їх радше пов’язував Вілл, а не щось особисте. Можливо, Г’ю хотів це змінити.

— Хоч на всі чотири! — випалила Емілі. — Бувай, Ковтсе! — прокричала вона вслід Раянові, а потім круто розвернулась і пішла.

МАЙЖЕ ОБ ОДИНАДЦЯТІЙ вони повернулися до Пеламу. Наближаючись до головних воріт, Ганна мимоволі сповільнила ходу й задумалася, чи зустріне там Невілла.

— Ходімо, — нетерпляче сказала Емілі, коли вони перейшли Пеламську вулицю.

— Ти йди, — відповіла Ганна, — а я подивлюся, може, вхід біля клавду ще відчинений.

— Ні, зачинений, — сказала Емілі, а потім зупинилась і пильно глянула на Ганну. — Це через Невілла? Можу глянути, чи він у будиночку.

— Та ні, порядок, — мляво відповіла Ганна. — Це ж треба стукати до нього о такій годині, а потім ще й пояснювати, що мусиш вернутися й забрати мене. Якось переживу. І що, коли він там? Не з’їсть же він мене.

— Ну гаразд. Але, по-перше, я хочу ще раз наголосити, що це супердике рішення. Ти перекроюєш власні плани, аби уникати його, замість звернутися до керівництва. А по-друге, ти знала, що за клавдом можна перелізти через стіну?

— Що? — Ганна обхопила себе руками за плечі, тремтячи від пронизливого вітру, що витав Пеламською вулицею. Був червень, та навіть у кардигані вона замерзла від нічної прохолоди. — Ні, я не знала. А де саме? Усі стіни по два з половиною метри заввишки й вкриті колючим дротом.