"Зараз він, мабуть, відчуває себе в мусульманському раю, а я знаходжу важливу кореспонденцію на підносі з візитними картками! Добре, що не у відрі для вугілля!" – подумав детектив.
Запрошення було надруковано на офіційному, оздобленому папері та містило примітку про те, що потрібен "вихідний костюм". "Невже петербурзька камарилья нарешті вирішила дати мені Анну або підвищення, яке так давно обіцяв мій шеф?"– промайнуло в голові.
Наступного ранку, одягнений у свій віцмундир, але без орденів і парадної шпаги (не будемо перебільшувати, нагородження точно не буде), такий доглянутий, що всі елегантні жінки на вулиці обернулися на нього, він сів у карету і наказав відвезти себе до палацу князя-намісника. Естар Павлович трохи зверхньо дивився на натовп на Тверській вулиці – не кожен чиновник міг побувати в цьому палаці, мало хто отримував туди запрошення, і лише одиниці одержували там якісь почесті!
Оскільки шлях був недалеким, то чиновник для спеціальних доручень не встиг розмріятися, бо найнятий екіпаж уже під’їжджав до парадного входу. Елегантний чиновник шостого рангу жваво вискочив і побіг сходами, на вершині яких йому відчинив двері лакей у густо напудреній перуці. Коли за гостем грюкнули двері, хмара порошку, здута протягом з його перуки, прикрасила крейдяною білизною плечі й половину спини мундира запрошеного чиновника. Лаючись про себе, кашляючи від пудри, яка потрапила йому до горла, і обтрушуючись, елегантний чоловік швидкими кроками піднявся на другий поверх, до зали для аудієнцій, де було призначено місце зустрічі.
Перед подвійними білими дверима передпокою, густо прикрашеними позолоченим орнаментом, він на секунду зупинився, поправляючи зачіску й пригладжуючи вуса. "Брегет" в його кишені тихо задзвонив "дев’ять годин". Двоє слуг відчинили крила вхідних дверей, і колезький радник увійшов до приміщення.
У просторій залі було порожньо. Колезький радник розчаровано озирнувся, але слуги зачинили за ним двері й мовчки зникли. Червона килимова доріжка вела через усе приміщення, а стіни були обставлені дзеркалами, створюючи оптичну ілюзію, ніби вітальні немає кінця. У мертвій тиші радник рушив уперед, до порожнього крісла, що височіло на помості біля протилежної стіни. Коли він дійшов до половини шляху, завіса за сидінням поворухнулася, і з-за цієї густо вишитої тканини з’явилася постать сухорлявого старого чоловіка з блискучою жовтою лисиною, величезними бакенбардами шимпанзе, в смугастому жилеті і потертій лівреї. На великі ноги були надягнені повстяні капці. Він вийшов на підігнутих ногах, суворо глянув на гостя, поманив його пальцем підійти ближче. Це був особистий дворецький Його Високопревосходительства, сірий кардинал,
Коли чиновник підійшов настільки близько, що лише стіл біля крісла відділяв його від жилавого, енергійного мафусаїла, дворецький надів окуляри зі скельцями, товстими, як денце від пляшки шампанського. Докірливо глянув на радника, перехрестився, зігнувся вдвічі, як канцелярський ніж, і прошепотів прямо на вухо:
– Мені доручили передати панові, що генерал-губернатор дуже незадоволений… Аудієнція скасовується. Його Високопревосходительство… Ви зробили з нього дурня… своїм секретним рапортом, у якому ви заявили, що вбили того "Джека Потрошителя" чи як там його звуть… А він продовжує діяти! Тільки зараз у Варшаві. Він утік від пана, а пан приписав собі незаконну заслугу.
Тут грізний, але цілком спокійний фактотум[5] князя зупинився і бурхливо й надовго розкашлявся. Потім продовжив, витираючи заплямовані слиною губи великою білою хусткою, бурмочучи через неї: