Чиновник з особливих доручень слухав промову обличчям до дверей і у відповідь показав ораторові спину та її невід’ємну нижню частину, а потім мовчки покинув кабінет. У приймальні не було нікого, крім агентів, які вже зняли котелки, секретаря і підполковника Миколи Андрійовича. Решта чиновників зникли, і навіть двоє ординарців зникли безслідно. Радник підійшов до столу канцеляриста, прийняв товсту пачку асигнацій, проїзних документів і квитків і, коли хотів розписатися в їх отриманні, почув позаду себе голос ад’ютанта:
– Ніяких підписів, пане раднику! Ми поспішаємо, треба встигнути на Варшавський вокзал. Ходімо.
Радник знизав плечима й відвернувся від столу. Високий, дуже стрункий офіцер із маленьким шрамом на нижній губі показав йому на двері елегантним, хоча й не дуже ввічливим, можна сказати, зневажливим жестом. Вони відразу пішли, а секретар тільки зітхнув, докірливо подивився їм услід і почав перебирати папери.
Екіпажем, яких перед палацом ніколи не бракувало, вони приїхали на площу між Обводним каналом і Ізмайлівським проспектом. Міст, який вони проїхали по дорозі через канал, був названий також, як і вокзал - Варшавським.
РОЗДІЛ 2
Перші кроки…
Ранок застав радника в поганому настрої – після вечірньої розмови з графом Капітоновим, яку він би назвав радше "відправленням", він всю ніч бився зі своїми думками. Підполковник в екіпажі встиг дати йому загальні вказівки і – не чекаючи запитань співрозмовника – одразу після прибуття на вокзал зник у натовпі пасажирів, мабуть, шукаючи свій вагон і купе. Більше він не з'явився, хоч чиновник з особливих доручень чекав його до пізньої ночі, бажаючи з'ясувати, в чому справа, оскільки з неясних формулювань міністра він ще не міг домислити її вагомості. Чому б це вона мала мати "державне значення"? Вбивці на сексуальному фоні траплялися протягом всієї історії людства, хоча увагу до них почали привертати лише нещодавно, і не лише тому, що поліція була менш ефективною в минулому. Перш за все, вона не займалася теоретизуванням: ловили винуватця одного-двох злочинів, віддавали його правосуддю (що зазвичай означало сокиру, петлю або гільйотину), і їй було байдуже, скільки таких злочинів людина насправді вчинила і з яких причин. Так… раніше життя було простішим… і красивішим.
"Так в чому справа тут?" – Пан радник голосно зітхнув, потягнувся за склянкою гарячого чаю з самовара (кондуктор приніс його за кілька хвилин тому, коли вони зупинилися на невеличкій станції), а другою рукою розв’язав вузол стрічки, що перев’язувала товсту папку з жовтої шкіри. Один за одним він діставав аркушики, які два дні тому відібрав з свого московського домашнього архіву і як раз склав до папки. Прочитав їх швидко, бо знав їх зміст напам’ять – справа ще не встигла припасти пилом. Він просто хотів переконатися, що не пропустив жодної деталі. Радник швидко зробив список імен на окремому аркуші паперу, склав його навпіл і поклав поверх документів, які були засунуті назад до папки. Тоді він витяг тоненький скорозшивач, зірвав печатки й так само швидко переглянув зміст. Він зробив кілька нотаток на аркуші, закрив течку і знову запечатав, розтопивши паличку сургучу (яка була заздалегідь покладена ним до папки) над гасовою лампою, прикріпленою над підголівником сидіння в купе. Він запхав усі папери до папки, заново перев'язав стрічкою, зав’язав вузол і поклав до саквояжу.
Ледь він досяг стану