Не дивлячись на це, Його Високість, по доброті свого серця… дає вам шанс на реабілітацію… Ви поїдете до Варшави, де приятель Його Князівської Високості… у всякому разі, це зараз не має значення. Спустіться вниз до кабінету секретаря. Там ви знайдете управляючого секретним відділом генерал-губернатора, Акакія Єгорича Башмачкіна і заберете в нього рекомендації та проїзні документи. Князь почуває себе ображеним... його виставили на посміховисько, бо він передав вашу доповідь міністру... до Петербурга, а тепер... Коротше кажучи, поїдете до Варшави, зберігаючи суворе інкогніто, туди, куди не поширюється наша юрисдикція... з дружнім візитом, за власним бажанням, у відпустку. Однак перед тим, як вирушити в дорогу, на прохання міністра пан обов'язково подасть рапорт в міністерство, в столиці. Князь не зміг захиститися… ще не час сутички з камарильєю. Там вам доведеться пояснити свою помилку. І вбивство ймовірно невинної людини. Покарання не буде суворим... вони хочуть дістатися до князя, це тільки початок... Але ж, пан радник дав їм привід. Ймовірно, вони спробують перетягнути вас на свій бік… Легенький шантажик? Або щось в цьому роді… Ласий шматочок? Підвищення? Анна?.. Тому генерал-губернатор розраховує на те, що ви чесно розв’яжете цю справу, скажімо... протягом двох тижнів? І ще одне… Хоча у Варшаві пан буде підлягати лише генерал-губернатору Королівства, Йосифові Володимировичу Гурко, але зашифровані звіти надсилатиме через нашого… хм… хм… довіреного канцеляриста оберполіцмейстера, Єфима Семи-Булатова. Він сам знайде пана.
Він погладив блискучі розчесані бакенбарди старої мавпи, витер хусткою лисий блискучий череп і сказав на прощання:
– Від імені князя я прошу пана якомога швидше затушувати цей скандал. Тобто, спіймати вбивцю... Пан наварив нам пива, то тепер його пийте...
Це прощання і двозначна заява старого пройдисвіта ще довго звучали в голові чиновника, коли він, розгублений, повільно і самотньо йшов порожнім коридором до вихідних дверей. Відлуння кроків голосно відбивалося від стін і дзеркал, а під стелею посилювалася луна: тап-тап, тап-тап, тап-тап…
Наступного ранку він ранковим потягом у власному купе першого класу вирушив із Миколаївського вокзалу до Петербурга. В потязі було повно чухонців, тож він швидко ретирувався до свого купе, де провів усю дорогу – навіть їв замовлені у вагоні-ресторані страви. Час згаяв улюбленим читанням – незадовго до від’їзду він отримав щойно видану, останню частину серії пригод Тартарена провансальця пана Доде – «Порт Тараскон». Закінчивши книгу, він потягнувся до іншого, трохи "старшої" новинки – цього разу привезеної з останньої подорожі до Лондона, дуже смішного роману англійського гумориста "Троє в човні". Чудове читання вщерть заповнювало його нудну подорож, а кілька карбованців асигнаціями забезпечували непомітний та швидкий сервіс від співробітників залізничного сполучення – чудові сигари, коньяк і така ж чудова кава допомогли йому впоратися з важкими думками про те, що чекало його в міністерстві.
Вийшовши в Петербурзі, він помітив, що перон переповнений залізничними жандармами.
"Напевно, в поїзді приїхала якась шишка, а може, хтось із царської сім'ї?" – спало йому на думку. Та ні, це серед зустрічаючих був хтось князівської крові – у парадному мундирі та з букетом квітів у руці. Радник особливо не придивлявся, лише краєм ока помітив, що оберемок приголомшливо красивих тропічних рослин був простягнутий дамі, яка вийшла з сусіднього вагона. Він відразу впізнав прибулу – танцівницю Маріїнського театру з Санкт-Петербурга, знамениту Ольгу Преображенську. "Які часи! – подумав він, – щоб князь крові афішував свою пасію на вокзалі, перед публікою та юрбою!".
Радник вийшов з вокзалу, відправив дрожками свій невеликий багаж до готелю, де зазвичай зупинявся під час перебування в створеному Петром місті, і пішов Невським проспектом. Він не любив Петербург як столицю, але любив його як місто. Його Петербург був містом Бальмонта, а не Гоголя чи Достоєвського. Коли він відійшов метрів сто, князь зі свитою проїхав серединою проспекту, відвозячи коханку. Карета і екіпажі за нею перегородили всю дорогу. Князівські кучери били бичами по головам візників, які перегороджували дорогу своїм транспортом, і зганяли інші повозки зі шляху. Один із обурених перехожих, студент, судячи з кашкета, з розчервонілими щоками звернувся до городового, який стояв на краю тротуару:
– Пане городовий, чому ви не звертаєте уваги на безлад?
Той відповів:
– Сонце – це не в моєму околотку.
Естар Павлович криво й сумно посміхнувся. У його голові промайнула думка: "Також і не в моєму. Швидше за все…".
Він йшов близько години, потім поплив на маленькому, спритному і швидкому корабликові, оснащеному паровим котлом Шухова, до Васильївського острова. Він з гордістю спостерігав, як крихітне судно стрімко набирало швидкість і обганяло своїх побратимів – пароплави та човни, які приводилися в дію популярними досі німецькими та англійськими паровими машинами.
– Так, так… Ще трохи, і ми вас наздоженемо, сини Альбіону й Германії!