[…] цей кошмар закінчився… найгірші випадки більше не можливі… ні хвилини щастя. Я повернувся додому […] Доктор попросив, щоб я розповів йому історію свого життя… […] Чоловіче, навіщо мені це робити? Зрештою, я не можу говорити. І боюся говорити. Я все одно звідси не вийду… […] Знаю, я знаю це напевно. Вони мене вб'ють. Я тут народився, тут і помру. Не хочу помирати! Але я не боюся. Можливості втечі в мене вже немає – ні звідси, ні від смерті… […] мене напевно отруять… Проте я буду мовчати, може, тільки це мене врятує, що я нічого не скажу. Матусю! Я хочу жити! Я нікого не продам! Щось мені кортить записати свою історію... Я добре сховаю це, але... Не знаю, може, це передчуття? Що мене все одно вб'ють, чи буду я мовчати, чи ні? Спробую...
Пам’ятаю, це була така ж стара психіатрична лікарня – я там народився, у містечку N… у Пруссії, моя мама там померла, лікарі казали, що вона була шизофренічкою. Про це мені розповіла сестра Домінанта – єдина людина, яка дбала про мене за все моє життя… Колись матуся разом з нею хотіла стати монахинею… Мама померла під час пологів, а я не маю батька. Тобто, хтось ним є, один із пацієнтів місцевої божевільні, але невідомо, хто з них. Або – які з них. Матусю зґвалтувала група пацієнтів на прогулянці у дворі. Я навіть не міг перевірити, хто міг бути батьком – архів згорів, коли мені було сім років. Згоріла вся будівля, багато пацієнтів загинуло, навіть кілька сестер, що були на нічному чергуванні. Я сам, сильно обпечений, вижив лише тому, що, рятуючись із палаючої зали, впав у ванну кімнату – кахельні стіни встояли перед полум’ям, тільки гарячий дим і пара обпікали обличчя і все тіло. Але я витримав, попри прогнози лікарів я видужав. Сестра Домінанта - ні. Вона віддала свій богобоязливий і милосердний дух. І сестра Нунціата, і сестра Октавіана… Багато людей загинуло, а винуватця пожежі так і не виявили.
