– Будь ласка, тримайтеся. Ваша донька одужала, напевно знайде роботу, а вам буде краще. Але щоб не забирати у вас більше часу... Я прийшов надати вам невелику позику... будь ласка, не лякайтеся. Ви повернете це, якщо зможете. І не мені – іншим потребуючим. – Він поліз у піджак, дістав гаманець і поклав на стіл дві купюри по двадцять п'ять рублів. – Бажаю вам веселих Свят… і одужання вашої онучки.
І, соромлячись того, що він красивий, сильний, здоровий і багатий, швидко пішов, не дочекавшись подяки, а потім побіг сходами вниз. Що було сил, наче втікав.
– Якщо так піде й далі, то мені доведеться почати торгувати таємницями у Варшаві, щоб накопичити на квиток до Москви… – сказав він сам собі, підходячи до не надто терпляче очікуючого пана фон Брюгге.
– Зробимо так, – енергійно сказав Естар Павлович, побачивши, що витривалість пана таємного радника вже слабшає. – Пан залишиться тут, біля цих воріт. У вас є зброя?
– Ви що?! Адже я в театр вийшов... – запротестував проти недостойної підозри власник дуже темно-фіолетового синяка під оком.
– Прошу, мені він не знадобиться, – франтуватий молодик подав йому свій револьвер, який невідомо чому завжди носив із собою. – Стіна з цього боку зависока, але з вулиці її легше перестрибнути. Щоб мене не побачили, я не піду туди, а подолаю його за допомогою цього пристрою.
Він показав на високу тичку, одну з багатьох, що стояли, обіперті на стінку за сараєм.
– Ви, мабуть, жартуєте! – вигукнув масивний прокурор, дивлячись на тонку й неймовірно довгу палицю, яка, мабуть, не змогла б підняти нічого важчого за пагони квасолі, для яких вона і була призначена.
– На жаль, це не бамбук, але один раз витримати він повинен, - сказав чиновник.
Він узяв жердину, перевірив її пружність і викинув. Взяв іншу… Тільки четверта задовольнила його вимоги.
– Слідкуйте за тим, щоб він не втік. Він знаходиться вдома, я його бачив у вікно. Ймовірно, це він – опис збігається, шрами на обличчі, худий і високий. На городі до стіни на вулицю стоїть купа сіна, він, мабуть, там у тих сараях тримає кіз. Все-таки у нього там студія зі скляним дахом – я залізу, подивлюся. Якщо побачу щось підозріле, я подбаю про те, щоб він мене побачив — у нас зараз немає часу на ретельне довготривале спостереження, а якщо він почне тікати, то відразу полегшить нам ситуацію, бо, очевидно, почуватиметься в чомусь винним. Ще раз – будьте обережні! Якщо це справді він, то може бути дуже небезпечним. Коли щось трапиться, стріляйте йому в ноги. Нам потрібно взяти його живим…
Детектив пішов, не дочекавшись реакції представника варшавської Феміди. Він обійшов квартал і опинився на вулиці Фрета. У вікнах було видно багато мешканців, зайнятих своїми справами, але ні на вулиці, ні на Ринкові Нового Міста нікого не було – наближалася пора обіду.
Пан радник, так і не прийнявши рішення, перебіг вулицю навскоси, за півметра від стіни встромив тичку у землю між дошками тротуару і з розгону підскочив. Він підтягнув тулуб у повітрі й відштовхнув тичку руками, від чого та впала, зламавшись, на каменях дороги. Ван Хоутен втратив свій головний убір під час польоту, але той приземлився, як і його власник, з ІНШОГО боку стіни.
Москвич трохи прорахувався – під час подорожі у повітрі він розминувся із сіном і впав трохи далі, просто на раму оранжереї, покритої солом’яними матами. Звук розбитого скла був заглушений пресованим сіном, але заокругла спина стрибуна (він хотів зробити своєрідне сальто під час приземлення, щоб пом'якшити силу падіння) вдарилася об край коробки оранжереї. Дошка була твердіша за хребці москвича. Він голосно застогнав і якусь мить лежав, як паралізований. Йому знадобилося добрих дві хвилини, щоб підвестися, і одночасно він також зібрав різні предмети свого гардеробу та вміст зовнішніх кишень, які були розкидані навколо його сплющеної, нерухомої фігури. Він підняв металеву флягу, уважно оглянув її, переконавшись, що вона неушкоджена, сунув до кишені піджака. Решту дрібничок він розмістив на їхні попередні місця.
Лівої ноги він не відчував – мабуть, каркас оранжереї добряче вдарив по сідничному нерву. Накульгуючи й оглядаючись, чи немає кого в саду, детектив підійшов до заскленого павільйону. Усі вікна зсередини були завішені важкими шторами, а на дверях, кволих, як жіноча чеснота, висів засув на замок. Знаючи, що не зможе піднятися на дах, щоб побачити внутрішню частину студії через світлове вікно, москвич рішуче одним ударом збив засув і замок.
"Якщо мені пощастить так само, як із крадіжкою, мене сьогодні посадять за крадіжку", — подумав він, увійшовши крізь відчинені двері. Але тут крива посмішка з його губ зникла. Більше йому нічого не було потрібно – хоча поки він бачив лише крихітну частину студії, її передню. На робочому столі, під лівою перегородкою, лежала рукавичка. Та сама, про існування якого він здогадувався. Естар Павлович одразу розвернувся, голосно грюкнув дверима й пішов короткою стежкою до бічних дверей будинку.
І тут пролунав постріл.