Прокурор мовчки стояв, не знаючи, як зручніше викласти свою пропозицію. Ван Хоутен, глибоко в собі відчуваючи, що ось-ось станеться щось неприємне – у товариськім сенсі – не мав наміру полегшувати йому справу.
– Кави? – ввічливо запитав він, не запропонувавши жодної теми та не давши відправної точки для розмови.
– Я б із за... задоволенням, — сказав пан Тимофій. Він знову прочистив горло.
Господар попросив у чергового по поверху горнятко кави, посуд, коньяк і лимони.
– А може хочете щось перекусити? – запитав він, усе ще зберігаючи вичікувальну позицію.
– Ні, ні, дякую. Я вже поснідав. – Гість відмовився від ранкової насолоди, щоб – караючи себе таким підступним способом – змусити себе перейти до суті.
Ван Хоутен змилосердився над нещасним і вийшов йому назустріч:
– А що привело вас, пане таємний радник, у цей різдвяний ранок? Вибачте за прямоту питання, але не дай Бог, сподіваюся, не сталося нового злочину?
– О ні, ні, принаймні я про це нічого не знаю… – Тут масивний пан вирішив проміняти свою сановну неприступність на смиренність і визнання чоловічого гріха, шукаючи опори в не менш чоловічій солідарності. – Я ще не був вдома. І, звичайно ж, на роботі теж. Адже сьогодні свято, – додав він зненацька, бо це був так званий "очевидний факт".
Сьогодні чиновник для спеціальних завдань був у гарному настрої, тому вирішив помучити бідолаху:
– Ах, так? – наприкінці цієї короткої фрази він своєю інтонацією поставив жирний і двозначний знак питання.
Прокурор крутився перед каміном, як лев у клітці зоопарку – сам сісти не міг, та й господар не пропонував – натомлені стегна ледве тримали його у вертикальному положенні. Похмілля було нестерпним, у горлі пересохло, як у Блендовській пустелі[22], а пити було нічого. Крім того, доводилося звертатися з незручним проханням до – так насправді – незнайомої та чужої людини. Більше того, щоб представити своє прохання без ризику бути відкинутим, він мав би зізнатися до... Піт лив йому з чола, руки м’яли поля капелюха, як мне мереживо фартушка школярка, яку вперше спіймали, коли вона підглядає за старшокласниками під час купання у Віслі...
Пана Тимофія врятував лакей – він приніс із ресторанного ліфта замовлені каву, коньяк і лимони. Поки він накривав на стіл, наливав "чорну" і додавав "міцності", панове розсілися в кріслах і змогли якусь хвилину помовчати, вільні від вимог умовності. Потім вони схопили свої чашки і зробили перші маленькі ковтки… Весь цей ритуал дозволив пану фон Брюгге відкласти момент зізнання "гіркої правди" і трохи заспокоїтися. Кава з коньяком подіяла, як амброзія, на пересохле горло, печінку і шлунок фон Брюгге, масуючи його серце і вселяючи в його душу відчайдушну відвагу:
– Я хотів вас запитати: чи не хочете ви сьогодні супроводжувати мене і пообідати зі мною?
Злісний Естар Павлович зіпсував багатообіцяючу промову, в якій спритний прокурор намагався переконати його, що запрошує на різдвяний обід із ввічливості.
– Я був би радий! Куди ми поїдемо? До "Панфілова"? В "Боке"? Це ближче...
– Ні… ну… Я хотів запросити вас до себе додому…
– Це велика честь для мене, але – пане таємний радник – я знаю польські звичаї, знаю, що в перший день Різдва додому запрошують лише членів родини. Дуже вже велика честь для мене… – глузував прямо в очі москвич.
Нещасний підкаблучник зітхнув, щось пробурмотів собі під ніс і, мабуть, подумки перехрестився:
– Бачите, я сьогодні ночував у цьому готелі... А моя дружина, як я панові вчора казав, не розуміє мистецтва, тобто і жертв заради мистецтва... – Побачивши, що пішов не тим шляхом, він прямо випалив: – Ну, словом, коли я повернуся додому, мене буде чекати велика неприємність. Мені буде важко пояснити… Але якби пан прийшов зі мною на вечерю, прямо з роботи, зі слідства, після безсонної ночі — все виглядало б, як належить…
Пан радник голосно засміявся. Він ляснув себе по коліну і нахилився до збентеженого співрозмовника:
– Шановний пане, ваша дружина все одно не повірить цій історії. Скільки б ми не брехали, через два дні вся правда і так спливе на поверхню…
– Через два дні вона вже не буде така сердита... – насмілився втрутитися пан Тимофій, відчуваючи, що йому представлена ввічлива форма відмови.
– У мене до вас інша пропозиція. Щоправда, я збирався кататися на велосипеді, але потім планував невелику ескападу… Можу змінити плани – вдень покатаюся на велосипеді, а зараз вирушу - ми вирушимо - в невеликий похід. Справа буде повною мірою службова! Хоча й не дуже офіційна. Потім я відвезу вас додому, куди пан повернеться прямо з свого завдання... Що пан на це?
– Чудова ідея! Але… чи встигнемо ми на обід?
– Повинні.
По дорозі пан радник пояснив прокурору суть своєї ідеї: