Естар Павлович відчув, ніби якась сила штовхає його в сніг, і перед очима постало блискуче блакитне небо без єдиної хоча б хмаринки.
"То вже і все? – подумав він. – Боже, так по-дурному… Почекай хвилинку...".
РОЗДІЛ 9
Strohwitwer
Фон Брюгге обтрусив сніг з черевиків, слухняно витер їх об шкребок біля килимку й відчинив двері власного будинку. Назустріч бігла покоївка, допомагаючи скинути зимовий одяг. Світло горіло лише на кухні. В їдальні, вітальні та кабінеті дрімав змерк, легенько похропуючи й пирхаючи від пилу. Пан прокурор подумав, що через пізній час його ображена дружина не замовила вечерю і замкнулася у своєму будуарі нагорі. Тому він звелів накрити стіл до вечері.
– Скільки людей пан хоче прийняти? – запитала служниця.
– Як це-то, скільки? Як завжди, я і моя дружина. А що, мають прийти якісь? – насупився хазяїн.
– Ні, ні, просто… – не закінчивши речення, служниця втекла на кухню.
Він пішов у сусідню кімнату, зняв сюртук, одягнув халат, вийняв з кишень усі дрібниці і поклав їх на стілець, повісив годинник на спеціальний гачок і взув тепленькі тапочки.
"Ой, що б там не було, все одно буде сушити мені голову..." — подумав він про себе. Прокурор жваво підійшов до буфету й налив собі солідну порцію терпкого напою, тернівки. Випив, не насолоджуючись смаком. – Важкий день… Холодно, я втомився… Щось з’їм і прийму гарячу ванну, потім ляжу спати і, нарешті, висплюсь… – міркував він.
– Мариню, коли будемо вечеряти, не забудь приготувати ванну! – гукнув він у бік кухні. Прокурор рушив до їдальні. Він розстібнув жилет, послабив ремінь і сів перед майже згаслим, але ще тліючим вогнем у каміні. Додав кілька трісок, потім кілька шматочків хмизу. Вогонь спалахнув веселим полум'ям, коли він нагодував голодного кількома осьмушками поліна.
"Ой, як добре... Тихо, тепло, скоро буде й вечеречка... — він трохи спохмурнів: так, вечеречка вечеречкою, а лайку прийняти доведеться. На щастя, це буде недовго – у нього все-таки є алібі. Дорого йому обійшлося, але воно того варте…". Він знову пожвавішав.
Служниця увійшла до їдальні, запалила лампи й почала розставляти тарілки.
– Пане… — несміливо почала вона.
– Так? – сердито запитав він, передчуваючи неприємні сюрпризи. І не помилився.
– Пані сказала передати вам, що вона залишила для пана листа на туалетному столику в будуарі, – на одному диханні закінчила дівчина. І одразу зникла з їдальні, щоб уникнути подальших допитів.
– Лист? Який лист? – сказав пан Тимофій, але зрозумів, що розмовляє з картиною, бо служниці вже не було.
За все своє подружнє життя пан таємний радник (тоді він ще був колезьким асесором) отримав лише один лист від своєї кращої половини – вони надовго не розлучалися, тож листуватися не було сенсу. Потім, у перші "тихі дні" їхнього шлюбу, прекрасна половина вирушила на води, до Карлсбаду. Тодішній асесор не витримав й хвилини і, коли потяг з молодою жінкою зник у кінці перону, послав телеграму: "Вибач, вибач, вибач". Коли доїхав до власної контори, він спочатку відвідав сусіднє поштове відділення і відправив другу телеграму: "Кохаю, кохаю, кохаю". Потім під час обідньої перерви вислав третю: "Не буду, не буду, не буду". Але інша половина з їхньої пари мала незламну волю – фон Брюгге втратив половину місячної зарплати на телеграми, перш ніж отримав відповідь з курорту. У ньому містилося прощення. Тоді йому довелося покривати витрати на тижневе перебування дружини на курорті. Для нього це був болісний урок. На наступні півроку. Пізніше все повернулося на круги своя, але мисливець за юпками засвоїв урок: він завжди намагався мати незаперечне "алібі".
Тяжко зітхнувши, він поплентався нагору. "А все ж було так добре…" — з болем подумав він. У будуарі й справді чекав лист, у якому чутлива жінка, глибоко ображена, називала прокурора нецензурно й зменшувально "по імені", а наприкінці повідомляла, що "їде до матусі" на невизначений термін.
У прокурора камінь впав з серця.
Йому навіть хотілося танцювати, але тапочки (і повнота) заважали йому швидко стрибати. Будучи людиною дуже послідовною, він негайно спустився в гардеробну, взяв із тумби для взуття заховану величеньку пляшку "Старки" і налив повнісінький металевий келих, який був прикріплений до фляжки ланцюжком.
– Ммм, – насолоджувався він божественним смаком райської амброзії.
"Чудово, цілий день спокою…", – промайнуло в його голові.
Він налив ще. Відчув, як його охопило відчуття блаженства.