Вбивцю одягли в тюремне лахміття і посадили в одну з камер. Поручик, який раніше керував бичуванням, постарався, щоб то був карцер без матрацу, з розбитим вікном і двома вершками води на підлозі. Він знав, що за день, а може, й за два негідник уникне правосуддя. Жоден суд не винесе йому вирок – його злочини були зовсім вже нелюдськими. Ні, його відішлють до божевільні. Після свят віддадуть його лікарям, а ті будуть його годувати, розпещувати, записуючи всі ті нісенітниці, які йому слина на язик принесе, щоб потім опублікувати в "Ланцеті".
- Мого прізвища ніде не надрукують, окрім денного наказу, а прізвище тої сволоти залишиться в підручниках, газетах і наукових журналах, ніби якоїсь знаменитості, - буркнув він собі під ніс. – І що воно за часи!
У похмурих стінах Цитаделі прийшов до тями вбивця. Він уже не боявся. Єдине, чого він ще міг остерігатися, це помсти своїх замовників, але тут він, мабуть, знаходився поза їх досяжністю. Далі він уже не буде в такому захищкеому місці – його обов’язково відправлять у в’язницю чи лікарню, але пройде кілька місяців – все ж-таки спочатку буде розслідування, суди – і про нього забудуть. А тоді вже точно – будинок без дверних ручок. Там, якщо знати, чого хочеш і вміє себе влаштувати, можна жити непогано... Через кілька років, обманувши чуйність лікарів і персоналу, можна спробувати втекти. "Трохи терпіння, прикидання невинною овечкою, і я знову буду на волі. Зрештою, це не перше моє перебування в притулку для божевільних… Я вмію чекати…".
Як можна було сподіватися, а пан прокурор, безперечно, на цьому припущенні спирався, стаття, опублікована на третій сторінці широко читаної газети, швидко стала відомою шановній Ірині Олександрівні. Вона прибула зі швидкістю стріли – тобто зі швидкістю кобили, прив’язаної того дня до екіпажу – до свого власного будинку. Звичайно ж, пана таємного радника вона там не застала, тому що в цей час доби в робочий день він був би в надовго у себе в уряді. Відразу після їхнього прибуття пані фон Брюгге, почуваючись винною, послала кухарку на ринок за гусаком і загнала покоївку до роботи, щоб їдальня та її меблі аж блищали на вечір. Потім вона наказала їй прибрати й освіжити спальню, а сама швидко вирушила до шикарної факторії розкоші, де продавали голландську жіночу білизну, яка мала паризький шик.
Тим часом, пан таємний радник одним спритним розчерком пера відправив ув'язненого до божевільні доктора Ктонопки, чеха і відомого, як казав простий народ, лікаря для лунатиків. Цей видатний психіатр і невролог навчався у Відні та проходив стажування в лікарні Сальпетрієр у Парижі разом із колегою з Фрайберга в Моравії. Пізніше він провів два роки як психоаналітик у Давосі, в санаторії надвірного радника Беренса. Про цей період роботи він розповідав неохоче, бо для збереження об’єктивності свого дослідження взявся за нього під псевдонімом. На гроші, які він заробив там під час досліджень, він купив будинок під Варшавою, який перетворив на божевільню і клініку для психічно хворих. Він складався з двох корпусів – одного для міської практики, в якому він приймав переважно "невротичних" світських дам, і іншого, схожого на сувору в’язницю, де він безкоштовно тримав справи, які його цікавили. Суди охоче використовували його експертизу, оскільки думки Ктонопки відповідали останнім науковим досягненням у цій галузі, хоча поліція вважала, що він лише "криє" своїх пацієнтів. Його пряма, як свічка, спортивна фігура, обличчя з видатним носом і очі, постійно приховані за сильно затемненими окулярами, були відомі широкому загалу з малюнків у пресі про резонансні кримінальні справи.