Сказавши ці слова, він витяг з-поміж розірваних шматків металу розплющений свинцевий предмет. Фон Брюгге голосно розсміявся:
– Ахіллесової п’яти у вас немає, пане... навіть у грудях. Але пам’ятайте, що Ахіллес теж зазнав смерті…
– Чим він стріляв? – із цікавістю продовжив детектив. – М’яка, слабка куля… Якби застосував звичайну, то мене точно вбив би, пляшка б не зупинила сталеву кулю… Ага, зрозумів! – раптом вигукнув він і витягнув з-поміж листового металу ще кілька маленьких шматочків свинцю. - Звідки він це мав? Як і де отримав?
Він дістав із кишені свого пальта мокру хустку, розстелив її на розчищеній від снігу сходинці перед будинком і поклав на неї весь трофей — уламки кулі й роздроблений металевий лист із уламками скла всередині. Він згорнув його, створивши згорточок, і віддав прокурору:
– Не могли б ви віднести це на експертизу зброяра? Вкрай важливо знайти його зброю! Можливо, у нього ще є патрони?
– Віддам, віддам, але чому пан сам це не зробить? Невдовзі прибуде група… У комісаріат напевно повідомлено…
– Чую, чую, від цього свисту аж голова пухне… Ні, ні, я зникаю. У мене зараз немає часу на поліцейські хороводи. Це займе півдня, або більше. Нехай пан візьме на себе допит, обшук… Шкода часу. Я просто хочу подивитися, що у Фішера в кишенях. Потім піду переодягнутися, бо не можу ж я так просто ходити по місту, просочений коньяком. І у дірявому пальті, подертому сюртукові… Прошу тільки, щоб – коли вже щось з нього витягнете – переслати коротку записку до готелю. Про всяк випадок, адміністраторові. А зараз пішли, я перевірю його кишені.
Вони обоє повернулися до хвіртки, і фон Брюгге був дуже здивований, що успіх так легко дістався йому в руки, і що радника, здавалося, зовсім не цікавить знешкоджений убивця...
Всіх дуже цікавих уже вигнали з двору, що не завадило їм обліпити всі вікна будівлі. Поранений ще сидів біля воріт, але його нога була загорнута великим шматком білої тканини. На нього вже надягли наручники. Коли радник підійшов, чоловік подивився на нього, як на упиря – він же вважав, що застрелив цього франтуватого шпика!
Естар Павлович одним ривком підняв сидячого на ноги. Хоча чоловік сильно скривився від болю, пан радник не звертав на це уваги. Він вміло обшукав кишені – один із поліцейських підсунув свій кашкет, у який детектив складав знайдені у втікача речі. Коли всі вони були у кашкеті, двоє щойно прибулих агентів схопили в’язня за сковані руки й потягли до воріт, за якими чекала арештантська карета. Радник передав кашкет з вилученими речами прокурору, потім вийняв з нього зв'язки ключів і пройшов з ними до воріт, перевірив, який ключ підходить, і повернув одну прокурору. Другу він поклав собі в кишеню. Фон Брюгге хотів запротестувати, але швидко передумав і мало не прикусив собі язика. Так само з кишені зникли гаманець, блокнот і книжечка з адресами. Паспорт був лише переглянутий і повернутий владі.
– Я надішлю вам ці речі пізніше кур'єром, — буркнув Ван Хоутен. – Зараз я повертаюся до себе в апартамент, я їх вивчу, і пан відразу отримає цей сезам. Ну, то до побачення! – Він швидко попрощався і зникнув у прохідній брамі.
– До побачення, – лише встиг вимовити прокурор V-го округу, Юдеї, коли не надто елегантний, бо мокрий і трохи пошарпаний, москвич зник у темному виході.
Усі поліцейські процедури, пов’язані з опитуванням свідків, встановленням варти навколо будівлі на вулиці Фрета та в саду, зайняли "снайперові" близько двох годин, а коли він уже збирався виходити з відділку, прибув готельний кур'єр, який приніс предмети з кишень убивці, яких бракувало. Фон Брюгге швидко переглянув блокнот і адресну книгу, передав для протоколювання черговому слідчому і подзвонив до жандармерії. Деякий час він з кимось поговорив, потім звернувся до шпика, який охороняв арештанта.
– За півгодини приїдуть за ним і заберуть кібіткою до Цитаделі. Передати під підпис і зняти наручники. Нехай надягнуть власні. Я йду до себе, на роботу, буду там приблизно годину. Коли щось станеться – дзвоніть. Післязавтра вранці я приїду до вашого відділку. — І він вийшов.
Ван Хаутен в черговий раз повернувся в готель у підозрілому стані – цього разу його одяг був лише трохи пошарпаним, але зате липким. На посту адміністратора закипіло – донос швейцара та готельних розсильних відразу пішов до адміністратора. Свят тут не було. Готель працює 400 днів на рік, як говорив його директор, тому що доводиться враховувати різницю календарів. Готель має свою репутацію, і навіть принц крові чи президент не можуть увійти туди в кальсонах чи лахмітті… Він, звичайно, може увійти, але він більше не знайде тут вільного номера. Біля імені Естара Павловича з’явилася зелена галочка – він став персоною нон грата. На майбутнє. Тепер, якщо він знову з'явиться в такому непристойному вигляді, його ввічливо і жорстко попросять покинути готель. Це не якийсь темний заклад варшавської Праги чи Наливок, тут потрібно не лише поводитись належним чином, а й відповідно одягатися.