– Ти що, корова? Для чого тобі ті овочі? Ти з глузду з'їхала? – обурився бородань.
– Ні, я просто хочу збожеволіти... – відрізала та.
– Та чого вже там, не жаліймо грошей, один раз живемо! – підтримав дам фон Брюгге. - Що будете їсти?
– Шинка, сардинки, вугра на маслі, паштет і бігос! – одним подихом, але одна за одною, висловили бажання ненажерливі, мов вовки, красуні.
– Згода! І холодне курча! Редиски! – додав поліцейський чиновник.
Через деякий час до кабінету зайшов хлопець – йому на картці записали замовлення, також він отримав гроші на фіакр, щоб швидко повернувся.
Той помчав з усіх ніг, але пішки – до найближчого діючого трактиру. Гроші на екіпаж поклав собі в кишеню. Пізніше туди ж потрапила різниця в ціні між "ресторанним" шампанським і шампанським, купленим у таверні разом із їжею. Гарсон знав, що в цю годину пани вже не розрізнять смаку вина, і будь-яка їжа буде їм смакувати. Він обернувся так швидко, що, якби пан фон Брюгге був тверезий, це здалося б йому підозрілим, але після вечора веселощів він, мабуть, навіть не помітив би, що брюнетка, за якою він так упадав, була вогненно-рудою...
Весела компанія віддавалася сміхові, залицянням, веселощам. Товариш прокурора по столу, чоловік міцної статури, два аршини п’ять вершків на зріст, зі світлою бородою, яка вже впадала у попелястий відтінок, і великою бородавкою на лівій щоці, курив люльку з математичною закономірністю. У цивільному житті він був близьким другом пана Тимофія – надвірним радника, керівником таємної канцелярії генерал-губернатора Гурка.
"Третій мушкетер" сьогоднішнього вечора – комісар кримінальної поліції, Покобатько Антон Володимирович, доповнював постійний тріумвірат гуляк – вони були знайомі роками, і їх пов’язували не лише професійні справи, а й любов до доброї їжі, відбірних напоїв та гарних розваг у жіночій компанії. Їм рідко вдавалося вирватися з-під опіки своїх пильних половин на всю ніч. Тому святкували подвійно – ідеальне алібі "таємної наради" дозволяло насолоджуватися до світанку.
Рано-вранці, коли пани міцно спали в окремих номерами, у ворота будиночку постукав філер. Він тихо й чемно прийшов розбудити комісара. Той швидко одягнувся і постукав до друзів. Через півгодини, після легкого сніданку і чарки гіркої шлункової настоянки, пани пішли додому перевдягатися і розійтися по своїх робочим місцям. Розпочався працьовитий другий день Свят. Учасники вечірки, яка тривала всю ніч, навіть не підозрювали, що незабаром "таємна нарада" перетвориться на... таємну нараду...
Поки посадовці якраз прямували до місць служби, Естар Павлович крутив педалі.
Вже годину він ковзав на велосипеді в околиці Динасув, проробляючи найрозкішніші голландські трюки, наче ковзаняр, з'їжджав по схилу, знову підіймався по ньому, знову злітав вниз – доки його обличчя не почервоніло, а втомлені стрункі ноги в панталонах почали не бажати слухатися. Втомлений, як собака, він повертався вулицями Тамка і Краківське передмістя, а в готелі здав транспортний засіб на піклування коридорного.
Біля конторки адміністратора в туго застібнутому до шиї пальті з англійського сукна на нього чекав пан надвірний радник, який виконував обов’язки начальника кримінальної поліції. Перекошене обличчя Андрія Івановича, що відверто виражало невдоволення, анітрохи не проясніло при вигляді москвича. Іщаєв підвівся, привітався і сказав:
– Ви не змогли знайти хвилинку для розмови, незважаючи на цю недоречно ранню годину?
Чиновник шостого рангу посміхнувся про себе — помста є насолодою не лише богів, — і, коротко відповівши на привітання, глянув на годинник, що висів над столом адміністратора.
– Ну, якщо треба...
Начальник, який не зробився ним офіційно, знову скривився, щоб висловити своє ставлення – і до відповіді, і до співрозмовника, – але улесливо повторив прохання, втрачаючи будь-яке обличчя:
– Лише хвилинку... Я був би дуже вдячний...
Нещадний гість зі старої столиці імперії зажурив поліцейського відповіддю:
– Ну... можливо. Будь ласка, зачекайте тут.
І нетактовно звернувся до портьє:
– Надішліть сніданок мені в номер.
Не оглядаючись на прохача, який зігнувся, наче його вдарили ногою в сонячне сплетіння, він рушив до ліфта.
Через добрі три чверті години в дверях ліфта з'явився елегантний Естар Павлович. Іщаєв, все ще застібнутий до горла, пригнічено сидів на дивані.
– Ходімо, якщо панові є що мені сказати… – недружньо сказав він, глянув у велике дзеркало, рефлекторно поправив проділ, потім торкнувся вусів і розправив манжет комірця.
Вони пішли до кав’ярні, яка на той час була ще порожньою – лише за кількома столиками сиділо пара англійських джентльменів і снідали. Біля них стояла висока худа англійка з виряченими, наче у краба, очима і великим, як у папуги, носом, схожим на гачок[28]. На ній була біла муслінова сукня з пишними напівпрозорими рукавами, крізь які виднілися її жовті, вкриті ластовинням, висохлі руки. Маленький золотий годинник з рубінами висів на її поясі, розшитому багатою вишивкою. Вона пильно дивилася поглядом мертвого вугра на новоприбулих, які сіли й замовили каву.