На дворі під шопою лежали два плуги.Один лежав там дурно, з поля вертав другий. Одно на них залізо, один коваль кував — Блистів оравший землю, ржавів, що дармував.<p>ДВА КОНІ</p>Осідланий Кінь сміявся з степового.— Нема на тобі, — каже, — сідла дорогогоНі стальних підків... — На те степовийЙому відповів:— Мене не жалій!Хоть у багатстві — та в неволі, А я хоть голий, та на волі.<p>ДІД І КАМІНЬ</p>Ішов дід через дорогуТа й збив собі в камінь ногу.— До чого же дрантя, — каже, — От серед дороги ляжеТа калічить людям ноги. — Аж тут з Климової хатиВибіг пес, страшний, кудлатий, Та до діда! А дід в крик,Хап за камінь — і пес втік.Кожна річ на світі, хоч мала і дрібна,А людям все здасться і для них потрібна.<p>ІВАН ВЕРХРАТСЬКИЙ (1846 — 1919)</p><p>ДВА ПРИЯТЕЛІ</p>Максим і Клим друзяки раз були; Тепер такої дружби нелегко вам знайти. Там, де Максим, там, бач, і Клим,Де Клим, там і Максим. Так дуже ся любили,Що як оріх знайшли,То й орішком рівненько ся ділили.Гай-гай, що і казати:Друзяки рам, друзяки, годі списати.От раз і вибрались вониУ дальші гори, у лісиНа красні суниці, бач, зайшлиУ ліс, у темний бір,Де найрясніші ягоди зростають.Збирають.Втім, реве нараз страшенно звір, Друзяки дивляться — аж тут Ведмідь Простісінько до них біжить.Клим, мовби вивірка, давай на дуба лізти, Максим же випучив баньки,На дерево не втне полізти.— Гай, Климоньку, зажди, Ой, поможи в біді! —Та де! Наш Клим вже на верху засівГіллястої дубини,Максим з страху аж гине.Ведмідь близенько вже; Максим упав, мов вмлів.Космач присунувся та й нуОбнюхувать Максима.А той — мов неживий, й не ворухнесь. Ведмідь і дума: труп лежить — і обернесьТа й гульк в гущавину!Ведмідь, бач, неживих ніколи не тикає.На дубі Клим цікаво зазирає,Та як у хащах зник уже Ведмедя слідІ друг, відхолонувши, встав, До нього закричить:— Максиме, щастя, що Ведмідь тебе не розібрав! Та чом коло тебе так довго хукав-нюхав:Мабуть, щось нашептавТобі до вуха!— О Климе, знай, казав мені Ведмідь кудлатий:«Правдивих друзів лиш в біді пізнати!»<p>ВОРОНА І РАК</p>Найшла Ворона РакаІ тащить неборака До свойого гнізда. Понад глибокою рікоюІз ним несесь вона стрілою. А хитрий Рак рече: — Кума!Коби тобі літа вернулись молодії,Коби справдились всі туряння і надії! — Тим догодив Вороні Рак:Роззявила широко дзьоб. — Коб так! — Рекла. А Рак в ріку упав,Чимскорше ся на дні сховав...<p>ІВАН МАНЖУРА (1851 — 1893)</p><p>МЕД ТА РЕДЬКА</p>
