В пекарні під вікномХапай з СіркомНа сонечку собі дрімали;Хоч добрі пси даремне б не лежали,Бо є що доглядать і вдень поза двором, — В хазяїна інак і не буває;Та хто ж того не знає —Який вже пан, такий у його й крам! А випало на долю нашим псам Жить у панів; так при такім случаїЙ перейняли вони дворянські всі звичаї. Наївшися усмак, неначе ті панки,Гаразд і спочивають, одкинувши лапки, А якби наші пси були освітні й гречі,То їм схотілось ще і про високі речіПорозмовляти перед сном. От наш Хапай з СіркомЗнічев’я й почали розмову край кошариПро добре, про лихе і про людськії чвари.— Ну, і чого б воно пак так, — Озвавсь Сірко, — що в світі всякОдин на одного знай зуби вискаля, Ошукує, дере, підвозить москаляІ рад би в ложці утопити? Хіба не можна дружно жити? Гай, гай! Нема ніде путтяІ чортибатька-як життя Волочиться: братерство помирає! А в приязні так солодко, Хапаю,Що ти незчуєшся, як плине й час нудний!Яка то втіха, Боже мій, Дивитися один одному в вічі,Без друзяка не з’їсти і не спить, Останню шкуру поділитьЙ погинути за брата в січі!Та, далебі, тодіНе треба б на землі і раю!Ану лишень, Хапаю,Давай заживемо як друзяки, гаразд! Геть набік чвари всі, та побратаймось враз.По запорозькому звичаю. А радість би була яка:Тоді б байдуже і негода!— А що ж, мій брате?Добре, згода! — Хапай озвався до Сірка. —Мені давно й самому шкода, Що ми ж по шерсті і брати, Та ще й до того й наймитиУ однієї господарки, А й дня не прожили без сварки. А з-за чого, здається б, намІ лаятись? Спасибі б пак панам — Недоїдків ніколи не жалкують, Хоч покидьками, а годують: Ділитись є чим між двома;А ми... Вже правди ніде діти, — За приязнь пса вважали здавна в світі,А в нас чи то ж не сором, га?Неначе у людей і приязні нема!— А даймо, далебі, ми приклад всьому миру! — Ревнув Сірко. — Зведімо приязнь щиру!Ке, брате, лапу! — На! Твоя навік вона! —І друзяки нові давай мерщій лизатисьТа пригортатись;Цілуються, милуються, вищать!І один одному хоч в вічі влізти радий.— Мій друже! — Брате мій!— Цур заздрості і зраді. —Коли, на лихо їм, з вікна хтось кістку — шасть! І друзяки мої, забувши речі любі,Уже вчепилися один одному в зуби — Де ділася і приязнь та!Аж клоччям шерсть із їх літа! Насилу-силу вже їх розлили водою.На світі те ж бува і з приязню людською.<p>Павлин СВЄНЦІЦЬКИЙ (1841 — 1876)</p><p>МІХУР</p>Плине міхур по воді, Чом не потопає?Бо порожній! І дурномуТакож так буває.<p>ДВА ПЛУГИ</p>
