Кіт якось злапав Соловейка,Взяв в пазурі нещасного гарненькоІ, люб’язно стискаючи, мовля:— Чував я, що тобі за співи слава й дяка, Що ти з усіх співак співака.Та от казала з-зо два дніЛисичка-дядина мені,Що голосок у тебе напрочудо,Що в співах тих кохаються повсюди, І з вечора аж до зорі,Не то дівчатка, й вівчарі... Хотів би я, коли признатись, Тебе послухати і сам.Та ну-бо, годі тріпотатись, — Дай одпочить своїм крильцям. Не затинайся, друже любий,Чого лякаєшся, не попадеш на зуби: От тільки заспівай, то й випущу у ліс! Я до пісень і сам, як ти, охочий,І перед сном таки щоночі Собі мрумрукаю під ніс! — А в бідолахи СоловейкаОт-от не вискочить серденько!— Ну що ж? — таки своє все Кіт. — Чого ти, серце, зціпив ріт?Та заспівай, голубоньку, хоч трішки! — Котові ж жарти — мишці слізки,І наш співець заледве пискотів...— Так от таким ти співом веселив? — Його Котюга перебив. —Де ж голос чарівний і сила, Що та Лисичка нахвалила? Та це не варт й за Котеня,Всі байки про твій спів — брехня!Гай-гай! Як бачу я, ти в співах щось не дуже... Ану лиш, на зубах який ти будеш, друже? —Та й з’їв співаку дочиста.А я б додав вам потихеньку: Погані співи СоловейкуУ пазурах в Кота.<p>СОБАЧА ПРИЯЗНЬ</p>
