— Зима приходить, треба свити, А в мене і чобіт чортма!Ні хмизу, в хаті протопити, Кожуха ж і зовсім нема! Отсе остання жупанина,Її носив ще дід Явтух. Якби ж було у калитині,То збився б, може, на кожух. Як помогти отсій напасті?Чи йти куди прохать, чи красти? До пана? Очі заплює;А може, так, що ще й поб’є. Та де ти, скаже, вражий сину, Пропив, проїв усе на сласть? Та вже ж що буде, а не згину, Піду до пана, може, дасть.Так розмовляв Петро Терпило, Де б він кожух собі придбав. Ще тільки надворі сіріло,Вже він до пана причвалав.— Помилуй, паночку рідненький! Тобі я, може, й пригоджусь.Будь ласкав, дай хоч поганенький Кожух! Ось бачиш, як трушусь, Мороз по шкурі виступає,Мов наче у Петрівку піт;Дехто і в шльонських походжає, А я ходжу ще й без чобіт.Пан справді бачить, що сердегаПовісив голову свою.А тут Різдво вже недалеко...— Іди, — сказав, — кожух пришлю. — Петро, се чувши, поклонився,Біжить додому, аж стриба... Де ділася його й журба?Як можна ж: на кожух він збився, Кожух і спати не дає.Він дума все про кожушину:«Ось бачиш, Петре, вражий сину, Пішов до пана — от і є». Пройшла неділя, він не має Кожуха — пан не присилає. Прийшла і друга — пан забувсь, Що обіцяв Петрові дати.Тоді Петро вже схаменувсь, Що вже від пана та не ждати. А пан, звичайно, обіщав, Водив його, а все не дав. Петро вже ходить і сумує,З Петра ж, хто вздрить, усяк глузує:«Але ж казав мій пан: кожух я дам, —Та й слово тепле». Так бува частенько нам, Що пан нам тільки обіщає,Згадай — не дасть та ще й полає.<p>Володимир АЛЕКСАНДРОВ (1825 — 1894)</p><p>ЗВІРЯЧА РАДА</p>Байка по І. А. Крилову
