Надумавсь Вовк, що жить йому погано: Не з’їсть, не засне до пуття,Що вік його минає марно,Що треба кращого шукать собі життя... Сидить він раз під дубом та й куняє,Ніхто його не розважає, — Аж чує — на вербі,Між листям десь, Зозуля закувала;— Ку-ку! Добривечір тобі!А що се, Вовчику, чи не журба напала?Чи, може, підтоптавсь?— Яке там підтоптавсь! — до неї Вовк озвавсь. — Тобі усе, паньматко, смішки!А декому ні кришки: Тут думка неабиякаМорочить козака.— Скажи ж мені, нехай і я почую, — Зозуля каже, — що і як,Про що міркує неборак?— Прощайте, — от що!.. Помандрую, — Мовляє Вовк, — покину вас усіх.— От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? — Зозуля, сміючись, питає. —Вигадуєш ти, друже мій! — Розсердивсь Вовк та й каже їй:— Які там вигадки! Либонь, не знає, Як кожен біс мене ганяє, —Хотіли б навіть вбить! Ні, годі вже мені терпітьТаку лиху годину... Попхаюсь, серце, на Вкраїну, — Хороша, кажуть, сторона:Життя таке, що на!Там люди не страшні, шанують, привітають; Собаки там нікого не займають, —Живи як хоч, де хоч ходи, Не сподіваючись біди.— А Вовчі норови ти де подінеш? — Пита Зозуля. — Тут покинеш?— Бодай тебе, Зозуленько моя! — Сміється Вовк. — Вигадуєш дурниці...Хіба ж Вовки — Лисиці, І я, мов, і не я?..Був Вовком я і Вовком буду — Довіку і до суду!— Ой Вовче, Вовче, не хвались, — Промовила Зозуля, — стережись!Ось не мандруй ти здуру, Бо здіймуть з тебе шкуру.Не забувайте, земляки:Є й між людьми такі Вовки, — Про других — де тобі як виють, А самі ж лихо діють.<p>КВІТИ</p>
