У гарному будинку на вікніБриніли Квіти у макітрі;Тихесенько вони гойдалися на вітрі, Радіючи весні.На другому вікні стояли інші Квіти:З паперу зроблені і шовком перевиті,На дротяних стебельцях, наче мак, — Хто йде, дивується усяк...Чого тепер не роблять люде! Без коней їздять, — ще колисьІ не такеє диво буде: От-от — дивись —На місяць злізуть пануватиІ там почнутьПо-своєму порядкувати, Ще й земство заведуть...А покіль що — повернем річ на Квіти. День парний був; у холодку спочитиХовавсь усяк.От справжні Квіти кажуть так:— Ой Вітрику, наш милий друже! Навій нам дощику мерщій,Бо душно стало дужеСкрізь по землі сухій. — А тії, шовком вбрані Квіти,Сміються з них:— Кому-кому — ще й вам годити, — Не бачили дурних!Навій їм дощику із неба...Нащо він здавсь, коли його не треба?Поналива води —Хоч не ходи.Не слід їм, Вітре, догоджати, Бо що вони за Квіти, треба знати?Ще тиждень поцвітуть, А потім і посхнуть.Ось ми не простою красою — Сам бачиш ти —І літом і зимоюУміємо цвісти... —А вітер віє, повіває...Вже близько хмара... дощик накрапає...І зразу зашумів — Долину звеселив...А тії Квіти, шовком вбрані. Попадали, неначе п’яні, —Пропала чвань!Тепер — куди не глянь — Скрізь по двору їх вітер носить.Розумному, як кажуть, досить.<p>ХМАРА</p>Над селами, над нивами, Лугами та долинамиВелика Хмара йшла. Ні жита, ні пшениченьки, Ніякої травиченькиДощем не полила. Від степу від широкого До моря до глибокогоЗа вітром потяглась. Над морем гуркотаючи, Ввесь день не оддихаючи,Дощем вона лилась. Діждала нічки темної —І до Гори зеленоїПрисунулась спочить.— Бач, — каже, — Горо милая, Дощу не пожаліла я,Нехай тепер шумить!— Шкода, — Гора озвалася, — Сього не сподіваласяОд тебе, сестро, я! Над селами, над нивами, Над тихими долинами —Там славонька твоя! На кожную стеблиночку Пошлеш одну росиночку —І віку додаси,А морю широченному, Глибокому, силенному,Води не надаси! — Гора сказала правдоньку. А я вам дам порадоньку,Як жити до пуття: Кохайте щиро правдоньку — І дасть вам Бог одрадонькуЩасливого життя.<p>ГРОМАДА</p>
