Unknown полностью

Зрозуміло, в першу чергу це питання вирішують ті, хто ближче до самого корита товчеться. Тут «державні уми» показують, на яку титанічну роботу вони здатні. Крім офіційної платні, яку вони одержують, члени про­воду вигадують всілякі (нібито вкрай необхідні для «державної роботи») додаткові спеціальні квоти для себе. Є, наприклад, «надзвичайні», «оперативні», «діє­тичні» виплати. Бо ж буває, знаєте, що складається «надзвичайна» ситуація, коли треба оперативно роздо­бути гроші на якийсь там захід — чи коханку улестити, чи й самому заскочити в корчму, щоб просидіти там ніч «на дієті». А Ленкавський з Васьковичем вигадали ще й так званий фонд на репрезентаційний одяг. В одягові, за офіційну платню купленому, вони не можуть, бачте, «державні справи» вершити.

Усе це робиться, звісно, тільки для того, щоб мати якнайбільше змоги із виглядом добропорядності і закон­ності запускати нечисті руки в касу організації, тягти на свої потреби гроші, вициганені у рядових членів.

Врешті, не завжди навіть і про ту законність для людського ока дбають — беруть, коли є потреба, та й годі. А щоб ніхто не міг у тій злодійській їхній політиці кінців з кінцями звести, фінансові справи ведуться так, що й сам чорт у них пуття не добере.

Перед тим, як стати бухгалтером та касиром прово­ду, я й гадки не мав, що з тими фінансами такі дива шахрайські виробляються. Мій попередник Дмитро Миськів, який був не тільки бухгалтером та касиром, а й членом проводу й фінансовим референтом, роками не вів касової книги. Куди, на що і які кошти пішли — годі докопатися було.

З порозкиданих по всіх шухлядах папірців мені вдалось-таки дещо з’ясувати. Зокрема, те, що тільки сам Миськів украв з тієї каси щонайменше 15 тисяч марок. Коли я захотів якось ту його «фінансову діяльність» ви­вести на світ божий, перед людські очі, то на засіданні проводу з мене ще й начеб дурника зробили: мовляв, як я міг до такого додуматися, щоб статечну, шановану всі­ма особу в отакому запідозрити?! «Пан Миськів,— ска­зав на те Григорій Васькович, тоді новий фінансовий референт і авторитетний член проводу,— був дуже по­рядною, чесною людиною, йому довіряв, його любив сам провідник Степан Бандера». Зрозуміло, мої докази та­кою «аргументованою» заявою знецінювались. Та воно й дивуватися нічого — злодій злодія не видасть, коли це може й на нього тінь кинути. Бо ж і той самий Васькович, і ті ж Бандера чи Ленкавський, чи Стецько могли будь-коли запустити руку в спільний оунівський капшук та витягти звідти жадану суму, хоч їхні офіційні платні з кожним роком усе збільшувалися.

Члени проводу, як правило, за підняті суми не роз­раховувалися, ніяких документів не пред’являли і не по­лишали — все вирішувало слово, все робилося дуже просто. Тут оунівська «деможкрадія» процвітала пишним квітом.

Ось вам, скажімо, типова сценка.

На засіданні проводу Ленкавський запитує:

Дати другу Васьковичу на репрезентаційні видат­ки таку-то суму?

Дати! — в один голос відгукується зборисько.

Після цього підводиться Васькович:

Дати другу Ленкавському на купівлю нової авто­машини стільки-то тисяч марок?

Дати! — завчено відгукується вся компанія.

І так далі...

Як бачите, «державна робота» була налагоджена добре, все йшло чітко: тільки й залишалося, що запиту­вати для вигляду, гукати «дати!», підіймати вгору білі ненатруджені руки та запихати дармові гроші в свої капшуки.

Хотів було я, непросвіщенний, навести хоча б сякий-такий лад у тому бедламі, та де там! Коли якось відмо­вив був Стецькові видати на слово чималу суму, то він, як баба на ярмарку, зчинив несусвітний гвалт, розрепе­тувався так, ніби я до нього в кишеню заліз, випаскудив мене і побіг до Ленкавського. Перепало тоді мені за мою старанність від «провідника» добряче!

Невдовзі я збагнув, що та організація для того тіль­ки й існує, щоб оті ліниві дармоїди, торговці людськими душами і власним сумлінням могли забезпечити собі сите життя. Збагнув і махнув на все рукою. Те, що мені здалося було непорядком, виявилося узаконеним «дер­жавним» порядком...

Сам Ленкавський, переобтяжений «надзвичайними», «оперативними» витратами на коханок та на пиятики, щедро вигрібав гроші із каси організації. А на «всенаціональні» свята й у весільні дні любив показати свою щедрість. Зрозуміло, не за рахунок власної кишені. Правда, мав до цієї справи диференційований підхід — не кожного однаковою кісткою ощасливлював. Так, на­приклад, своєму помічникові із шпигунської референту- ри К-3 Степанові Костюкові, коли той брав шлюб із гарненькою німкенею-блондинкою, в подарунок «підніс на рушнику» трикімнатну квартиру та ще й звелів 120 марок місячного додатку на жіночку виплачувати. «Док­торові» Віллі теж посаг дав, але всього 700 марок, а Бобурчакові — тільки триста.

А щоб ті фінансові справи були для вас ще ясніші, ось красномовний приклад із простої арифметики.