Коли я виїздив на Нюрнберзький процес, я не чекав несподіванок. Обличчя фашизму було вже мені досить знайоме; як мені здавалося — знайоме до найдрібні- ших деталей. Факти показали, що я помилявся. Я знав, що побачу злочинців, яких не знала історія, та водночас я гадав, що перед лицем неминучої шибениці вони зберігатимуть елементарні правила пристойності, прийняті в світі навіть найбільш закоренілих грабіжників і душогубів.
В нюрнберзьких підсудних не було навіть цієї «моралі». Ці проповідники і здійснювачі вовчих законів тепер самі нагадували зграю голодних вовків. Досить було одному з них спотикнутися і впасти, як уже вся зграя кидалася й роздирала його на шмаття.
І Герінг, і Ріббентроп, і Кальтенбруннер, і Розенберг, і Франк, і Заукель знали прекрасно, що врятувати від шибениці може їх тільки чудо — такий розтрощуючий був тягар обвинувальних документів. Та, незважаючи на те, вони не проминули жодної нагоди, де можна було перекинути цей тягар на плечі сусіда.
Коли цього вимагав інстинкт самозбереження, Герінг «сипав» Кальтенбруняера, Кальтенбруннер — Герінга, Франк — Заукеля, Заукель — Франка. Таке ж саме жалюгідне видовище являли собою нацисти-свідки. Треба було бачити і чути, з яким запалом викривав Герінга кат Варшави, генерал військ СС фон дем Бах, і з якою насолодою Герінг кидав на адресу фон дем Баха репліки на зразок: «Шолудивий собака!..»
Правда, були моменти, коли Герінг брався вигороджувати окремих підсудних, ба, навіть брав на себе роль ідеолога фашизму. Це було незабутнє видовище! Намагаючись, з цілком зрозумілих причин, обілити Ріббен- тропа і Кейтеля (справа Герінга слухалась першою), він змальовував їх як напівкретинів, здатних лише лизати
чобіт фюрера... Заради більшого ефекту, він ставав вряди-годи в позу «ідейного нациста». Та це йому не заважало водночас глумитись над «містикою» Розенберга та Гіммлера, а на запитання генерал-лейтенанта Руден- ка: «Чи визнавали ви перевагу однієї раси над іншою?» — Герінг з саркастичною посмішкою відповідав: «Ні, я її ніколи не визнавав!»