Поки Ріббентроп відповідає на запитання свого адвоката, все, здається, йде в них гаразд. Несподіваний у малосилій фігурі бас Ріббентропа гуде рівномірно і плавно, переливаючись у ліричних півтонах. Пливуть, наче завчена декламація, фрази, гладенькі, підстрижені, підчищені до блиску; не знаючи навіть як слід правил пунктуації, ви відчуваєте, де крапка, де кома і середник. У вас хвилинами буває враження, що це не суд, а кон- ференційний зал на Вільгельмштрасе та що гер рейхсмі- ністр проводить саме прес-конференцію і еластичною мовою породистого дипломата ще раз запевняє слухачів у винятковому миролюбстві нацистського уряду.
Картина міняється, і дуже міняється, коли місце оборонця займає обвинувач. Тоді рейхсміністр перетворюється на наших очах на хитромудрого школяра, в якого учитель під час іспиту забрав з-під носа шпаргалку. Спочатку школяр бентежиться, цідить слова скупо, по-аптеч- ному, посилається на хворобу, а потім, з горя, стрімголов кидається в болото словоблудства.
«В дипломатії говориться багато, але не кожне слово дипломата є істина»,— сказав на процесі Ріббентроп.
Сер Максуел Файф (представник англійського обвинувачення), до якого були адресовані ці слова, докірливо хитає головою:
«Хіба в дипломатичних словах не можна сказати хоч би дрібку правди?»
Йоахім фон Ріббентроп сидить насупившись. Його мозок гарячково працює, шукаючи в закамарках пам’яті випадку, коли б Ріббентроп-дипломат сказав правду. Даремно, такого випадку не було. Ріббентроп нервовим рухом поправляє краватку, зводить очі вгору і рисує ними в повітрі велике еліптичне коло.
«Можливо, що іноді виникала така ситуація, коли я був змушений говорити...»
Тут незвичне для Ріббентропа слово «правда» застрявав в його горлянці. Він у думці перегортає свій баламутний словник дипломата і нарешті знаходить те, що йому потрібно:
«...різкою мовою».
— Як ви це розумієте?
Підсудний явно шокований цим, таким безтактним, на його думку запитанням. Він ледве чутно зітхає над своєю долею й, наче мирячись з нею, жестом мученика схрещує на грудях руки й з усевибачливою, батьківською усмішкою відповідає:
— Коли ми хотіли створити сильну ситуацію, то нам доводилось говорити різкою мовою.
Сер Максуел схвально киває головою, саме така відповідь йому й потрібна. Ріббентроп усвідомлює свій промах, та запізно.
— Покидаючи Англію, ви знали, що війна неминуча? Що сказали тоді?
— Я не знав, що війна неминуча, не пам’ятаю, що сказав.
— Ви заявили: «Англія наш найбільш небезпечний противник».