— Я... думаю, що я цього ніколи не казав...
— Я покажу вам документ вами власноручно написаний і підписаний.
Перед Ріббентропом кладуть документ... Минають довгі хвилини... Підсудний, нібито уважно читає його, шукаючи відповіді...
— Можливо такий хід думок був у деяких наших працівників міністерства.
— Працівників міністерства? Це ж ваша власна заява.
Ріббентроп рішучим рухом знімає окуляри:
— Ситуація в той час була така, що Англія виступала проти ревізії Версальського договору, і я... ми хотіли лише вчинити дипломатичний натиск.
— Ви і вчинили його роком пізніше. Бомбами, скинутими на Варшаву.
Ріббентроп широким жестом рук просить пробачення:
— Ви ж самі знаєте. Дипломатія і військова справа — це цілком різні речі.
Минають години, дні. Ріббентроп відбивається рештками сил, даремно намагаючись втопити сенс своїх відповідей у воді багатослів’я. На запитання представника радянського обвинувачення генерал-лейтенанта Руденка, чому Ріббентроп виголошує цілі промови там, де на відповідь вистачило б одного слова: «так» або «ні», той, не заїкнувшись, відповідає:
«Те, що я говорю так багато, пояснюється моїм станом здоров’я...»
Але запитання дає результати. Звичайно, лише на короткий час. За півгодини, за годину з Ріббентропом знов трапиться рятівний «припадок» велемовності. Та поки що він обмежує себе до мінімуму, до мінімуму такого ж баламутного і крутійського, як і всі попередні відповіді Ріббентропа.
«Ви не вважаєте загарбання Чехословацької республіки агресією?» — запитує генерал-лейтенант Руденко.
— Ні, це була необхідність, зумовлена географічним становищем Німеччини.
— А напад на Польщу?
— Напад на Польщу був викликаний позицією інших країн...
— А напад на СРСР?
— У буквальному розумінні слова, це не була агресія. Агресія — це... дуже складне поняття...
Впоравшись отак з визначенням агресії, Йоахім фон Ріббентроп скоса поглядає на стіну, де золочені стрілки годинника саме показують дванадцяту годину. Ще ціла година залишалась до рятівної перерви. Ріббентроп витирає піт з носа, хоч з-за грат незліченних вентиляторів віє майже могильним холодом.
Йоахімові фон Ріббентропу стає душно і... тісно. Тісно, як у домовині. Уста Ріббентропа жадібно ловлять повітря, в нього тепер вигляд людини, яка раптом глянула в очі невблаганній смерті. Чи не згадує фон Ріббентроп, яким диким розпачем палали три роки тому очі людей, що їх, на категоричну вимогу Ріббентропа, віддав був Хорті * кремаційним печам Освенціма. А цих людей було шістсот тисяч...