«...Я нічого не скажу, навпаки, я б образився на вас, коли б ми не мали в Парижі чудесного ресторанчика, де б ми могли як слід попоїсти. Але мені це не дає задово- лепня, щоб французи вештались туди. Для нас «Максим» повинен мати найкращу кухню. Для німецьких офіцерів і німців, а ні в якому разі для французів, повинні існувати три-чотири першокласні ресторани. Французам така їжа не потрібна...»
«...Проте мова йде не тільки про харчові продукти. Я часто говорив, що дивлюся на Францію як на завойовану область, хоч поки що ми її лише окупували. Колись усе те виглядало значно простіше. Тоді все те називали розбоєм. Це відповідало формулі: забирати те, що заво- іовали. Тепер форми стали більш гуманними. Незважаючи на те, я маю намір грабувати, і грабувати ефективно».
Далі: «Ви повинні бути як лягаві собаки там, де е ще щось таке, що можна взяти. Це треба блискавично витягти зі складів і доставити сюди».
Зараз побачимо, що цей «державний муж» не мав теплих почуттів навіть до такого гатунку французів, як П’ер Лаваль. Ненажера Герінг і в цьому випадку залишається собою: він явно потерпає, щоб Лаваль, чого доброго, не з’їв йому в ресторані «Максим» усіх шніцелів. Ось його слова:
«Тепер ви мені скажете: зовнішня політика Лаваля. Пан Лаваль заспокоює пана Абеца, і пан Лаваль, виходячи від мене, може піти до закритого ресторану «Максим».. Які французи нахабні, про це ви не маєте уявлення. Коли ці друзі чують, що справа торкається німця, вони починають лихварити, вони піднімають ціни втроє, а якщо хоче що-небудь купити рейхсмаршал (тобто Герінг.— Я. Г.), то й у п’ять разів...»
Легко собі уявити, як широко розверзлася паща Герін- га, коли він перейшов до дальшої теми своєї доповіді — радянських окупованих областей:
«А тепер про Росію. В плодючості не виникає ніяких сумнівів. Я повинен висловити велике признання, що в південних районах — я поки що бачив лише південні райони — пощастило, незважаючи на величезні труднощі, провести, вкупі з армією, сівбу... Ця країна з сметаною, яблуками й білим хлібом зможе прогодувати нас. Вигин Дону зробить решту. Але, дорогий генерале, ніколи більше не розповідайте фюрерові, що ви маршуєте по степу, коли ви лізете в сметану...»
Чим довше говорить Герінг про багатства радянської землі, тим більше росте його апетит. При цій нагоді виявляється, що він великий любитель ікри.