Не подумайте, чого доброго, що всі ці «ді-пі» — фашисти. Ні, вірніше, більшість «переміщених осіб» — це їх жертви, дарма що наразі не всі вони це усвідомлюють. їх нинішнє життя — життя на ласкавих юнррів- ських хлібах без завтрашнього дня, без перспектив, під терором оунівських клік, що порозсідалися в юнррів- ських канцеляріях,— зробило хліб засобом політичного шантажу (на цей раз приклад іде згори). Залежні від незліченних «допомогових» комітетів, очолюваних — з тактичних причин — нікому не відомими людьми, до того ж, з засекреченими прізвищами, а фактично керованих відомими агентами Канаріса й економами з господарства Ганса Франка, ці люди є ідеальним об’єктом для політичного й неполітичного шантажу. Молоді «комітетники» обіцяють набір до американського іноземного легіону та — о мріє простачків! — американське громадянство після трьох років служби. Дорослим — виїзд у ту ж саму обіцяну американську землю, але — під однією невеличкою умовою: що вони ділом докажуть свої антикомуністичні переконання... Водночас щоденними дозами воєнної пропаганди так одурманюють голови одних і других, що майже вся та маса живе наче в трансі, сповнена нездійснимих надій, розекзальтована найбільш безглуздими чутками, податлива на найгрубі- шу провокацію.
Мудрагелі з «Сі-ай-сі» та ЮНРРА стоять нібито осторонь, однак за допомогою величезної мережі добровільних і недобровільних агентів пильно стежать за всім, що діється в цьому фантастичному кубловищі, й регулюють його внутрішнє життя по своїй вподобі, залюбки користуючись таким випробуваним американськими гангстерами засобом, як шантаж. Та й взагалі вся та «переміщенська» політика американських окупаційних властей — це не що інше як величезний шантаж, обрахований на ефект в міжнародному масштабі. Авжеж, як це не дивно, але доводиться встановити факт: манери Гітлера і його міністрів засвоїли деякі вчорашні його противники. Різниця, мабуть, у тому тільки, що Адольф Шікельгрубер не мав відваги прикриватись фразами про... демократію.