Unknown полностью

«Не хотів би я,— пише канцлер 12 березня 1622 ро­ку з Варшави,— вступати з вашим преосвященством в листування і суперечки; але, бачачи впертість, з якою ви відстоюєте свої гадки, незважаючи ні на які умов­ляння, змушений відповідати, всупереч моєму бажанню, на нерозсудливого вашого листа. Признаюсь, що і я сам заходився коло унії... (ще б пак!..— В. Р.), але ме­ні ніколи й на думку не приходило те, що ви будете притягати до неї такими насильними засобами... Хіба вам не відоме ремство обуреного народу і виявлене ним бажання краще прийняти турецьке підданство, ніж тер­піти такі утиски своєї віри і благочестя? Керуючись не стільки любов’ю до ближнього, скільки суєтою й осо­бистими користями, ви зловживанням своєю владою, своїми вчинками... запалили ті небезпечні іскри, які всім нам погрожують згубною й нищівною пожежею... Якщо, борони боже, вітчизна наша потрясеться (ви своєю су­ворістю промощуєте до цього шлях), що тоді буде з ва­шою унією?..»

Здається, краще схарактеризувати унію, ніж це зро­бив Сапєга, було б важко. Цими словами він явно ви­знавав, що унія трималася тільки на шаблях її матері — польської шляхти.

Проте честолюбний лакей не вгамовувався. Напри­кінці жовтня 1623 року Кунцевич наказав своїм слу­гам схопити вітебського православного священика Іллю і запроторити його в тюрму. Це була остання крапля

гіркоти, яка переповнила чашу терпіння білорусів. Ві- тсбщани вдерлися до будинку, в якому жив Кунцевич, вбили цього ката і, прив’язавши до його шиї камінь, кинули труп у хвилі ріки Двіни.

За цю справедливу розправу з уніатським виродком жителів Вітебська спіткала люта кара.

Дізнавшись про смерть свого епископа, римський папа Урбан VIII закликав польського короля до крива­вої помсти на православних. Він писав королю:

«Хай буде проклятий той, хто стримає меч від кро­ві православних!..»

Король охоче виконав волю папи. Дев’ятнадцять вітеб- щан було покарано на смерть, сто чоловік, що втекли, було заочно засуджено до страти, а майно їх конфіскова­не. Місто позбавили всіх прав, ратушу зруйнували, пра­вославних поставили поза законом.

Єзуїти та їх уніатські прихвосні всіляко намагалися реабілітувати Йосафата Кунцевича. Вони розповідали про «чудеса», які нібито сталися після його смерті, та не могли вигадати нічого кращого, як те, що одна шлях­тянка з міста Ушач, в якої по дорозі загинув кінь, вос­кресила цього коня молитвою до... Кунцевича. Та марні були всі намагання. Кунцевич залишився в пам’яті бі­лорусів і українців як один з найлютіших катів свого народу.