Ходить серед жителів Львова легенда, що в грізний час, в час, коли серце народу сповнюється понад міру гнівом та образою за всі зазнані кривди, кам’яні леви оживають. Вони струшують тоді сивину з своїх грив, сходять з постаментів і біжать сонними вулицями, сповнюючи їх потрясаючим ревом. Цей рев не доходить до людських вух, його можна почути тільки серцем. Тоді зблідлі люди прокидаються від сну, запалюють вогні і виходять на вулиці. В цю годину над містом, випереджувана табуном сріблястих голубів, ширяє в голубій височині невидима бойова слава.
2 червня 1902 року вона вперше за довгі роки з’явилася над багатостраждальним Львовом. Того історичного червневого ранку Стрілецький майдан заповнили тисячі будівельних робітників. Вони прийшли разом з своїми дружинами і дітьми. Чимало днів тривав уже страйк, і не було видно йому кінця, не було видно кінця голодові і болісному вичікуванню. Виступали оратори, робітники нескладно співали пісень, що їх тоді вперше приніс до нашого краю буревісний вітер класових боїв зі Сходу й Заходу.
Раптом од Підвальної вулиці почувся цокіт кінських копит. Юрба стихла. Десь ззаду виріс комісар поліції. Він мав високе кепі і німецьке прізвище — Венцель. Комісар гукнув щось раз, другий і зараз після цього підняв руку. Це був сигнал: в атаку. Заблищали гусарські шаблі, і ескадрон з розгону врізався в застиглу від Жаху юрбу.
Як буря, промчали гусари, залишаючи за собою калюжі людської крові. А коли зібралися вдруге рушити атакою на майдан, знову побачили перед собою щільний МУР юрби, тільки не наполоханої вже, а грізної, настороженої, готової до бою.
Чотири рази гусари промчали кар’єром по Стрілецькому майдану, від їх шабель, під копитами їхніх коней гинули страйкарі, їх жінки і діти. Але кожного разу назустріч п’яним від запаху крові мадярам летіло каміння. Один поранений гусар упав з коня, після нього другий, потім третій. Чиїсь руки схопили покинуту зброю. Залунали постріли, в бічних завулках швидко росли барикади.