Несподівано від Краківського майдану підійшла рота австрійської піхоти. Солдати вишикувались, і, поки робітники помітили нову небезпеку, оглушливий гомін рушничного залпу покотився між будинками. Упали нові вбиті і поранені. Хтось мужньо вимахував ще червоним прапором, хтось співав ще про нього пісшо, але новий залп обірвав пісню на півслові. Гусари кинулись на недобудовані барикади, з піднесеними шаблями бігли навскоси вузькими вуличками, рубаючи кого попало. Ошалілі від страху люди били кулаками в двері своїх хат, але двері, з наказу поліції, були замкнені.
Коли пролунали останні постріли, мертва тиша оповила місто Львів. Цісарський намісник полегшено зітхнув: тепер він міг повернутися до улюбленої ним музики. Та не встиг він сісти до рояля, як його потривожив комісар поліції: робітники знову демонстрували по вулицях міста. Вдруге замигтіли на сонці гусарські шаблі. Минула неспокійна ніч, і тільки на другий день увечері зачинилися ворота казарми за «хороброю» кіннотою цісаря Австрії і короля Угорщини...
Перший страйк у Львові був виграний. Був виграний на барикадах, в кривавих боях з цісарськими вояками. Свою перемогу робітничий Львів відзначив на Янівсько- му кладовищі, поклявшись на могилах полеглих бути вірним до кінця справі, що за неї вони віддали своє життя. Це було рівно сорок років тому. Відтоді чимало змін сталося в місті Львові, змінився, виріс і похорошів Стрілецький майдан. Впродовж цих років над майданом кожного світанку з’являвся табун голубів. Він кружляв навколо, кружляв усе нижче і нижче, а потім срібляста пташина хмара осідала на брукові і голосним туркотінням сповіщала жителів про прихід нового дня.
Сьогодні Львів — тричі розіп’яте місто — мовчки дожидає приходу нового дня. Не будять Львова більше голуби Стрілецького майдану. Його більше не треба будити.
Сторожкий, чуйний, він не спить ночами, він прислухо- вується до мертвої тиші окупованого міста і чекає години, коли його кам’яні леви ще раз зійдуть із вкритих мохом каменів.