Це був — Лемик, один з членів так званої «Організації українських націоналістів», керованої формально полковником Коновальцем, а фактично розвідувальним відділом німецького генерального штабу. Лемик був тільки знаряддям, натхненники підлого вбивства сиділи спокійно в Берліні і «домовлялися» з ад’ютантами Тренера та Гіммлера, а у вільний час фабрикували «ідеологію» для своїх темних діл, для брудних махінацій, перед якими бліднуть подвиги «генерала Бо» — надпровокатора російської контрреволюції Азефа *. Та Азефові не була потрібна ідеологічна надбудова, його цілком задовольняв бренькіт імперіалів у кишені. Амбіції надпровокаторів з кліки Коновальця йшли значно далі. Викинуті зі сцени історії, вони намагалися будь-що потрапити хоч би на її естраду. Одягнуті в жовто-блакитні мантії, вони завзято дерлися на неї, грізно потрясаючи вищербленим тризубом. Слова «Україна» та «український» не сходили при цьому з язиків цих самозваних жерців «надпатріо- тизму».
«Солодко вмирати за батьківщину...» — нашіптували вони на вухо цю стару римську максиму своїм лемикам, посилаючи їх на мокру роботу. Але коли перед очима лемиків поставала смерть, то в більшості випадків «націоналістична надбудова» миттю вивітрювалась з їхніх голів, не зачіпаючи в найменшій мірі їхніх сердець.
І тоді кандидати в жовто-блакитні мученики скидали з себе тернові вінки і, виплакавшись досхочу на грудях поліцейського, послужливо вдягали шапку-невидимку агента-провокатора на службі львівської або варшавської дефензиви.
«Батьківщина» лемиків виявилася міфом, і при зіткненні з суворою дійсністю цей міф розвіювався, наче отруйний газ від подуву дужого вітру.
Родовід лемиків починається в тих часах, коли неживий уже сьогодні Коновалець носив на комірі зірку австрійського лейтенанта. На початку першої імперіалістичної війни Берлін став Меккою, до якої з’їздилися, наче відьми на Лису гору, політичні комівояжери жовто- блакитної породи.
Кон’юнктура для них була тоді сприятлива. Як і в наші дні, так і тоді, Україна грала чималу роль в імперіалістичних планах Німеччини. Наспіх зорганізований німецьким генштабом так званий «Союз визволення України» * мав дати «кадри» для майбутнього маріонеточ- ного уряду. А тим часом одні кандидати в міністри з ласки кайзера організували шпіонаж і диверсії на тилах царської армії, інші перекладали на українську мову німецькі пропагандистські листівки і потім тицяли їх у руки полоненим українцям.