Рідний Львів, мужній Львів ще в руках ворога. Німець, підлий завойовник, підлий хам-німець ще ходить його вулицями, ще оскверняє своїм гнилим подихом мури міста князя Данила *, міста людей, які вміють любити свободу і вмирати за неї. Але хода німця вже не та, і вигляд його вже не той. Насувається на нього невблаганна смерть зі Сходу, щодня тисячами і тисячами гинуть його підлі солдати в степах України і лісах Росії. Тримається німець, мов реп’ях кожуха, загарбаного Львова, не хочеться йому повертатись додому, бо там також двигтітиме під ним земля від вибухів бомб і назріваючого вибуху народного гніву. Щодня впивається німець «екстреними зведеннями» штаб-квартири Гітлера, але даремно впивається. Гасне у ньому віра в чудеса, він відчуває своїм вовчим серцем, що брехня не творить чудес, і його охоплює страх, нездоланний, дикий страх перед ніччю, що наближається, що неодмінно прийде і потрясаючим левиним ревом закличе на смертний бій з окупантом радянський рідний Львів...
ЛЮДИ БЕЗ БАТЬКІВЩИНИ
ЛЕМИКИ
Було літо 1933 року. В двері вілли, де містилося львівське радянське консульство, подзвонила молода людина. Увійшовши, вона висловила бажання поговорити з консулом. Коли відвідувачеві сказали, що консул прийняти його не зможе, він швидким рухом добув з кишені револьвер німецької марки «Парабелум» і кількома пострілами вбив першу людину, що потрапила йому па очі. Жертвою вбивці став працівник консульства Майлов.
Щойно пролунав останній постріл, як молода людина прожогом кинулася до дверей. Однак, на її нещастя, две- Рі відчинялися і зачинялися автоматично. Даремно вбивця шукав на стінах рятівної кнопки, даремно бігав, блідий і тремтячий, від вікна до вікна; грати, яких він раніше не помітив, перегороджували йому шлях до втечі. Злочинець, який хвилину тому вбив з спокійним серцем ні в чому не повинну людину, шаленів тепер від страху перед карою. Холодний піт виступив йому на чолі, охлялий, він втулився в пайтемніший куток; там ця зім’ята людська ганчірка з тремтінням колін чекала приходу поліції.