Більш енергійні з-поміж них створили так звані стрілецькі січові частини, завданням яких було вплітати нові лаври в сумнівний вінок слави австро-угорської армії і при цій нагоді допомагати Відневі здійснювати його давні мрії: посадити на українському престолі одного з габсбурзьких ерцгерцогів.
Зрозуміло, що вся ця політика не могла знайти жодного відгуку серед широких українських мас, дарма що жовто-блакитні агенти центральних держав охоче користувалися в своїй роботі антицарськими лозунгами. Полтавського селянина було так само важко пошити в дурні, як і харківського робітника; і один, і другий знали прекрасно, що кайдани німецького виробництва нітрохи не легші від царських наручників. Навпаки, досвід з німецькими поміщиками і фабрикантами на Україні навчив їх, що в мистецтві експлуатації і гноблення пруссаки були і лишаться неперевершеними майстрами.
В 1917 році українським політичним комівояжерам пощастило, нарешті, виплисти на широкі води. Німецьким агентам Залізнякові, Донцову, Назаруку здавалося, Що настав їх час. У Берліні з увагою читали їхні рапорти про виступи Міхновського * на військовому з’їзді в Києві. Читали і будували свої плани.
Ці плани предстали перед світом у всій своїй наготі аа Брестській мирній конференції. З легкої руки генерала
Гофмана, за столом цієї конференції опинилися і українські севрюки. Випущені з берлінської клітки жовто- блакитні папуги слухняно повторювали те, чого їх довгі роки вчили німецькі господарі, і на всі вимоги німецької делегації до Радянського уряду вони послужливо кивали головами. Коли в цій севрюківській комедії прозвучали трагічні акорди, коли під стукіт німецького генеральського кулака було поставлено радянським делегатам ультиматум в справі України і перед українським народом постала на весь зріст небезпека австро-німецької окупації, — націоналістичні статисти заспівали з радощів «осанна в вишніх» Вільгельмові! * Нарешті прийшов, як їм здавалося, їхній час, а з ним можливість змінити лакейську ліврею на міністерський фрак.