Однак жорстока доля і на цей раз розчарувала лакуз, зайвий раз показавши їм, що значно легше вдягти ліврею, ніж скинути її. В той час, як український народ ділами своїх воїнів розпочинав нову книгу своєї слави, коли вся Україна піднялася на боротьбу з німецькими окупантами, українські глорифікатори 35 Мазепи з Центральної ради * не насмілювались показати носа з прийомних німецьких достойників. Запеклі сутички, що спалахували то в одному, то в другому кінці нашої країни, бентежили і хвилювали випробуваних у боях прусських генералів, а київських «міністрів» кидали в блідий страх. Люди без батьківщини відчули тепер, що значить ненависть великого народу, ненависть, якої не можна загасити жодними репресивними заходами, бо кожна куля, вистрелена окупантом або його гайдуком в опереточному жупані, була лише черговою іскрою, що наближала хвилину вибуху великого всенародного повстання.
Коли на зміну політиканам з Центральної ради прийшов новий німецький фаворит — Павло Скоропадський становище від цього нітрохи не змінилося. Україна бунтувала, Україна хотіла жити по-своєму, вона з однаковою люттю знищувала каральні загони генерала Ейхгорна * і синьожупанників Скоропадського.
Всю силу цієї люті відчув Скоропадський восени 1918 року, коли він був змушений втікати в німецькому санітарному поїзді, втікати тими самими стезями, що ними через деякий час після цього накивали п’ятами і його спадкоємці з петлюрівської школи.
Даремно українська реакція намагалася згодом вирвати ці чорні сторінки з історії своєї ганьби, даремно націоналістичні фальсифікатори складали потім за кордоном легенди про свої «Фермопіли» * під станцією Крути, ніщо-бо не змінить факту, що в ті грізні роки їх впливи не виходили ніколи поза коло, накреслене багнетом інтервента.
ВАРШАВСЬКІ МЕЛОДІЇ
Ще одну спробу осідлати кобилу історії вчинили вони в 1919 році. На цей раз, за тимчасовою нездатністю берлінського протектора, вони склали спілку з Пілсуд- ським, який саме тоді готував свій похід на Київ. Симон Петлюра, той самий Петлюра, який узимку того року заявив патетично, що його спір з поляками за Західну Україну вирішить тільки меч, через кілька місяців після того не тільки сховав цей меч у піхву, не тільки поквапливо визнав претензії Пілсудського на Західну Україну, але й у таємному договорі віддав йому всю територію на правому березі Дніпра, залишаючи за собою скромне право керувати Лівобережжям, та й то під суворим контролем Варшави...