Чому? Передусім тому, що з одною Україною мав справу Вільгельм II, з іншою — Гітлер. У 1918 році німецьким каральним полкам допомагали куркульські батальйони сердюків. Тепер німецьким каральним дивізіям не Допомагає ніхто, крім десятка-двох кримінальних рецидивістів. Коли 24 роки тому генерал Ейхгорн приймав у себе великих поміщиків Лизогуба і Чикаленка, він знав, що за цими лизогубами і чикаленками стоїть ще хтось, хтось, кого ігнорувати не можна, хто може здобувати міцну гать проти розбурханих хвиль революції, чиї інтереси були в деякій мірі тотожні з інтересами кайзерівської Німеччини. Цукрозаводчик Терещенко волів продавати свій цукор німецьким купцям, ніж втратити можливість продавати його будь-кому, а подільський або
херсонський поміщик та глитай менше боялися німецької реквізиції, ніж лозунгу: «Земля селянам!» Для них німецький солдат на Софіївській площі був більш приємним видовищем, ніж збунтований український наймит на посту голови виконкому.
І саме тому Вільгельмові II була потрібна жовто-блакитна бутафорія, разом з її маріонетками, що грали роль громовідводів у ті грізні і бурхливі дні.
З того часу чимало змін сталося в степах України. Український народ-переможець вимів з українських полів нечисть, виполов бур’ян, переорав лани своїм плугом і по-своєму виростив і випестив нове покоління, вільне, сміливе й горде. Скоропадські, левицькі та чикаленки втратили раз назавжди свою соціальну базу і, замість стати вершителями долі України, розпачливо шукали грошовитих і сильних вершителів своєї долі. Ці коти з обрізаними пазурами довгі роки сиділи біля своїх берлінських хазяїв і мурчали їм на вухо безконечні казки про своїр минулу «славу» і про те, з якою сердечною тугою, мовляв, «чекає» український народ на їхнє повернення...
Але досить було першому гітлерівському солдатові ввійти на Україну, як з голів нацистських верховодів миттю вивітрились розповіді жовто-блакитних мурчал. Замість обіцяного мурчалами хліба-солі окупанти побачили перед своїм носом дуло гвинтівки партизана, замість квітів на голови левицьких посипались плювки. Замість покірливих, облесливих усмішок гітлерівці бачили тільки палаючі ненавистю очі. Окупанти сіяли па своєму шляху смерть і руїни, сподіваючись зібрати страх, але замість страху зібрали бурю. Вони прийшли на Україну з біноклями Цейса, однак і з біноклями Цейса вони блукали помацки по країні, де все живе дихало безмежною ненавистю до непроханих зайд.