Не дивно, що після визволення Західної України Червоною Армією панове луцькі покинули свої установи і втекли за кордон, шукаючи пристановища в Кракові.
І тільки в липні минулого року, разом з обозом гітлерівських окупантів, потяглася ця сарана на свої старі місця. Та прибула вона запізно, бо українське село, на яке панове луцькі найбільше розраховували, було вже пограбоване до нитки німцями. Вчора ще заможне селянство опинилося раптом без грошей і без продуктів, бо на кожну корову і на кожну комору поклав уже свою важку лапу німець, який не хотів і не хоче ділитися награбованим добром з своїми жовто-блакитними обозними джурами.
Сьогодні ці джури надламаним голосом сповіщають нас про «воскресіння з мертвих» своїх крамничок. Але немає радості в їхніх словах... Навпаки, вони скиглять, що «розвиток кооперації натрапляє на великі труднощі». Що це за труднощі, вони бояться одверто сказати, адже їхній сьогоднішній пан — суворий пан, який уміє наводити сувору «дисципліну» серед своїх клевретів.
Однак і без їхпіх слів відомо, в чому справа. Німецький спрут оплутав уже своїми щупальцями всі ділянки господарського життя «генерал-губернаторства», і він нітрохи не схильний ділитися своєю здобиччю з українськими націоналістами. Більше того, історія гітлеризму повинна була навчити луцьких і шепаровичів, що кооперацію, навіть у такій спотвореній, антинародній формі, як львівський «Центросоюз», гітлерівські бонзи вважають за свого ворога, як вважають за свого ворога кожну форму організації, що дає масам хоча б найменшу можливість організуватись поза фашистською партією. Чей же «маслосоюзні» комбінатори знають прекрасно, що вже за кілька місяців після того, як захопив Гітлер владу, в Німеччині були ліквідовані буквально всі кооперативні установи. Це й зрозуміло, бо німецькі фашисти не менше бояться народу, ніж їхні українські полигачі...