Не дивно, що після визволення Західної України Червоною Армією панове луцькі покинули свої установи і втекли за кордон, шукаючи пристановища в Кракові.

І тільки в липні минулого року, разом з обозом гітле­рівських окупантів, потяглася ця сарана на свої старі місця. Та прибула вона запізно, бо українське село, на яке панове луцькі найбільше розраховували, було вже пограбоване до нитки німцями. Вчора ще заможне селян­ство опинилося раптом без грошей і без продуктів, бо на кожну корову і на кожну комору поклав уже свою важку лапу німець, який не хотів і не хоче ділитися награбованим добром з своїми жовто-блакитними обозни­ми джурами.

Сьогодні ці джури надламаним голосом сповіщають нас про «воскресіння з мертвих» своїх крамничок. Але немає радості в їхніх словах... Навпаки, вони скиглять, що «розвиток кооперації натрапляє на великі труднощі». Що це за труднощі, вони бояться одверто сказати, адже їхній сьогоднішній пан — суворий пан, який уміє наводи­ти сувору «дисципліну» серед своїх клевретів.

Однак і без їхпіх слів відомо, в чому справа. Німець­кий спрут оплутав уже своїми щупальцями всі ділянки господарського життя «генерал-губернаторства», і він ні­трохи не схильний ділитися своєю здобиччю з україн­ськими націоналістами. Більше того, історія гітлеризму повинна була навчити луцьких і шепаровичів, що коопе­рацію, навіть у такій спотвореній, антинародній формі, як львівський «Центросоюз», гітлерівські бонзи вважають за свого ворога, як вважають за свого ворога кожну форму організації, що дає масам хоча б найменшу можливість організуватись поза фашистською партією. Чей же «маслосоюзні» комбінатори знають прекрасно, що вже за кілька місяців після того, як захопив Гітлер владу, в Ні­меччині були ліквідовані буквально всі кооперативні ус­танови. Це й зрозуміло, бо німецькі фашисти не менше бояться народу, ніж їхні українські полигачі...

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже