Цілком іншу картину спостерігаємо в палаці поміщика ІПуйського. В той час, коли крик наболілої селянської душі виливається в міцних повних благородного пафосу словах Бартоша, тут, у панських хоромах, розмова ведеться в півтонах. Режисер Вл. Красновецький влучно підкреслив контраст між бурхливим, але чистим селянським морем та тихою багнючкою вегетації пана-галапаса. З вивішеного на стіні кімнати гобелену дивиться на свого нащадка по класу король Ян Собеський, останній представник бойового, сповненого ще сили феодалізму. Староста Шуй- ський — це вже дитина загниваючої шляхетчини. У нього той же, що і в предків, хижацький апетит, такі ж самі і в нього грабіжницькі експлуататорські прагнення, але життєвої сили давньої шляхти в ньому вже біг дасть. Перед лицем подій, що поставили його поміж молотом і ковадлом, він розгублюється. Староста знає, що успіх повстання дав би шляхті неподільну владу над країною, водночас він побоюється поразки і зв’язаних з нею наслідків, в першу чергу репресивних заходів з боку переможців. Та найбільше боїться Шуйський дати зброю в руки селян. Він знає, що сталося з поміщиками в революційній Франції, його обурює і лякає доля французької королівської сім’ї. Правда, Польща в небезпеці, але його батьківщина (щоб там не базікала дурна, екзальтована \ лицемірна старостиха) кінчається там, де кінчаються його шкурні інтереси. Коли йому доводиться відпустити на війну п’ять кріпаків, віп з жалем думає про близьку весну і про те, що на його ланах працюватиме па п ять пар рук менше, ніж звичайно. В блискуче проведеному діалогові зі своєю дружиною поміщик Шуйський відкриває всю мерзотність класу, який впродовж тисячі років цупко тримав за горло прекрасний, талановитий польський народ.
Саме в цьому актуальність цієї п’єсй. Письменниця викриває в ній з великою силою свого таланту, словами простими, але гострими, як ланцет хірурга, лукавство шляхетських заправил, які з найблагородніших почуттів народу намагалися зробити лише засіб для збереження свого класового панування. Зриваючи машкару з облич цієї наволочі, вона вказує на шляхту і буржуазію як на найбільш запеклих ворогів польського народу, ворогів, без знищення яких цей народ не може й мріяти про волю.
Костюшко, що з тактичних міркувань переодягається по-селянському, несамохіть нагадує вам Пілсудського. Адже цей також залюбки користувався «революційними» лозунгами, поки не захопив владу і не закував народ в лещата неволі, якої віп не пам’ятав в своїй історії. Такими залишились варшавські вельможі і в історичні вересневі дні 1939 року, коли заради своїх класових інтересів втягнули країну в безнадійну війну, а потім покинули народ напризволяще, рятуючи своє мізерне життя і маєтки. Викрити, знищити цю гнилу, паразитарну і зрадницьку зграю, встромити в її могилу осиковий кіл ненависті й презирства — ось історичний обов’язок кожного вірного сина польського народу.
В цю прийдешню батьківщину всіх трудящих свято вірить і Бартош Вапди Василевської. Повернувшись з війська додому, звільнений від панщини, він не може примиритися з фактом, що шляхта безсоромно ламає обіцянки, що герої з-під Рацлавіц змушені відроблювати па панських ланах час, прогаяний на війні. Бартош бунтує- ться, своїм словом віп бунтує й інших. Йому ще здається, що все це тільки витівки старостиного економа. Та коли сам староста наказує його висікти і послати в солдати, жорстока правда відкривається перед його очима. І Бартош — австрійський вояка попадає в Італії в полон легіонерів Домбровського, що воювали під прапором Бонапарта. Тепер він не має вже ілюзій. Даремною виявляється спроба мрійливого офіцера легіонів втягнути ще раз Войті- ха в ряди шляхетського війська. Тепер Бартош говорить уже словами Яна, він знає вже, що шляхтич не брат трудящому, а ворог. «Інший до селянської батьківщини шлях, далекий, але я до неї дійду». Цими словами Бартоша закінчується хвилююча, потрясаюча правдою п’єса Васп- левської.