Відповідь на це питання поки що не зовсім задовільна. Це в першу чергу торкається трактовки режисером образу Малічевської. Роль цієї безталанної дівчини виконувала талановита, культурна артистка М. Зарембінська. Правда, в її грі була щира простота дівчини з мас, була чарівність красивої, сповненої любові до життя жінки; в її очах світились напереміну то бісики веселої кокетки, то сльози ображеної в своїх найсвятіших почуттях людини. Особливо високий рівень акторської техніки показала М. Зарем- біпська в сцені, коли Малічевська вечеряє з Даумом і Бо- гуцьким. Повертаючись лицем то до одного, то до другого, артистка в кожному виразі свого обличчя майстерно змальовувала різницю почуттів, якими вона обдаровує обох своїх залицяльників.
Проте суцільного образу Малічевської — жертви соціальної нерівності — Зарембінська не дала і, таким чином, знизила в чималій мірі ідейну функцію п’єси. А це, насамперед, вина режисера, який неначе подвоїв образ героїні, надавши йому суперечні риси: чесної по-своєму дівчини, що вважає своє падіння лише засобом для здійснення задушевної мрії, та потенційної обивательки, яка випадково тільки не потрапила в кубельце даумів.
В розмові з Даумихою Малічевська так довго, так настирливо і по-хижацьки вдивляється в дороге хутро своєї гості. І тоді народжується питання, чи не стоїть перед нами людина з дрібното, продажною душею.
Ця в деякій мірі ідейна безкровність спектаклю виявляється також в образі прачки Желязпої (арт. М. Хойпа- цька). Тут режисер не провів жодної розмежувальної лінії між цією деморалізованою злиднями жінкою і дау- мами, які штовхають її па злочин, використовуючи своє привілейоване соціальне становище.
Не зумів також режисер показати з достатньою яскравістю потрясаючу трагедію сестер Малічевських, з яких одна Міхасьова (арт. 3. Жичковська) змушена бути смугою своєї сестри. А і в цьому випадку текст п’єси гає великі можливості режисерові і акторам. Коротка, але на- сіічена трагізмом розмова сестер, в якій Міхасьова говорить про пропащість Стефки і про свою гадану «вищість», звучала непереконливо. Безперечно, Запольська, письменниця, близька до натуралізму, пе завжди мала правильний критерій у підході до суспільних явищ, крім того, вона інколи навмисне применшувала роль у житті людини почуття, головним чином, почуття любові. Та сьогодні треба вимагати, щоб радянський театр показав те, що в творі глибоко людське, правдиве і незаперечне, показати співчутливе взаємне ставлення цих, таких жорстоких до себе на перший погляд, сестер.
Богуцького — приятеля Даумового — грав артист Й. Сташевський. Цей актор звузив свої можливості, показавши Богуцького відразу близнюком лайдака Даума. Адже спочатку він пробуджує в Малічевської симпатії до себе, пробуджує їх не своїм соціальним становищем, а тим, що він не такий понурий і наочно надокучливий, як Даум. Тим-то сміх його повинен звучати повніше, а в слова і поведінку цього бабія слід було вкласти більше безпосередності.
Молодий Даум (арт. Т. Пшиставський) — це «яблуко» з поговірки — слабо нагадував свого батька, хоч згідно з текстом в його любовних переживаннях значно більше пози, ніж щирого, справжнього почуття.
Прекрасно відобразив Даума артист Я. Гутнер. Умілим, поступовим розкриттям брудного нутра цієї міщанської воші він створив виразну суцільну постать. В його виконанні Даум живе і лякає нас безмірністю своєї підлості. Листочок по листочку опадає з цього мерзотника, який звик на кожному кроці повторяти красиве слово «гідність», і коли спадає останній, усвідомлюємо: таким ми собі його й уявляли. Напівзвірячий тип, що його кров ворушать лише поштовхи фізіологічного характеру, він но вміє сміятися, та й не відчуває в цьому потреби. На те ж він і кидає дрібняки своїй підложниці Малічевській, щоб та була для нього і за нього весела. Гроші в його руках — Це не тільки засіб для купівлі тілесної насолоди, ні, він вимагає за них ще й сміху, безтурботного сміху нещасної поневіряної Стефки...
Непогано справилися з своїм завданням артисти р Лозінська (дружина Даума), 3. Зольберг (Едек), Ораповська (Гішовська), В. Рачка (секвестратор).
На відповідному рівні були декорації С. Цегельського, тільки неприємно вражало підкреслено натуралістичне оформлення першої дії.
Поставивши «Панну Малічевську», польський театр зробив ще один крок уперед в боротьбі за своє творче обличчя.
В ІМ’Я ПЕРЕМОГИ
Трикотажна, смугаста біло-синя сорочка, найпопуляр- ніша частина форми радянських моряків, відома серед них під назвою «морская душа», дала назву книзі Леоніда Соболева *, яка складається з оповідань, новел, інколи нарисів, що переходять у справжню публіцистику, фронтових нотаток, образків із «життя моряків».
Ті останні два слова взяв у лапки, оскільки навіть приблизно не передають того, що становить їх суть; ці слова не стільки данина повсюдно поширеній манері висловлюватись, скільки перша стисла думка про книжку, над якою варто затриматись довше.