Чи займає ця книжка помітне місце в літературі про море? Її назва в цьому відношенні дещо оманлива. Можна в ній знайти, наприклад, льотчиків або в короткому, майстерно скомпонованому оповіданні — перукаря, який мріє по війні стати скрипалем, а залишається калікою без обох рук. По-різному можна відповісти на це питання. Незалежно від того, яка буде відповідь, треба визнати одне: ця книжка є серйозною, цікавою подією в воєнній літературі.
Море змальовано в цій книзі цілком інакше, ніж у відомих нам морських повістях, де виступає стихією, що розкладає людські особистості, трансформується в душах ностальгією, спогляданням «умиротворення» чи «покликом в непізнане»,— стихією, в якій людина безпорадно розчиняється, часто зникає взагалі. «Дванадцяти морям і трьом озерам довірили ми честь охороняти па своїх водах недоторканність радянського кордону». Море є державним кордоном, торговельним шляхом, артерією господарського життя, тим, що передусім служить державі й народові. Соболев завжди ніби між іншим і дуже ощадливо малює йоре. Для нього існує боротьба за море, праця на морі,
виховання морських кадрів, життя людей, охоплених чотирма флотами з Чорного, Балтійського морів, Тихого і Льодовитого океанів. Ці люди хочуть бути чинником, не підпорядкованим цим водам, а чинником активним, що покоряє стихію і цим служить своїй державі.
Циц пояснюється, що в хвилину небезпеки, яка загрожує Вітчизні, здатні вони відмовитись, коли це потрібно, від улюбленого корабля, навіть змінити спеціальність — звичайно, не без «переживання» і не без думки про негайне повернення, «як тільки обставини дозволять» зійти на берег. Скрізь, однак, про їх нерозривний зв’язок з морською справою свідчить та «морская душа», сорочка з біло-голубими смугами. Її не кидають ніде. «Носити її під будь-якою формою, в яку одягне моряка війна, стало неписаним законом, традицією». А з’являється вона — «морская душа» — скрізь. На всіх найбільш відповідальних і небезпечних театрах війни і в різні роки, пов’язуючи традицію боротьби з часу утворення Радянської держави,— коли шукачі мін бродили по ріках, моряки по степах, підводні човни пробивались крізь льоди, броненосці гули в портах, з фінською війною 1939— 40 років і, врешті, з сьогоднішнім днем.
«На березі зберігають вони в своїх бригадах і полках те ж єднання і бойову дружбу, які виникають тільки на кораблі. Корабель, де люди живуть, вчаться, сплять, борються і гинуть поряд — пліч-о-пліч, серце до серця, надзвичайно зближує людей, зв’язує міцним особистим спілкуванням і творить з них єдиний колектив. І ця риса моряків — бути в колективі, пишатися назвою свого батальйону, як назвою корабля — виявляється і в окопі, і в атаці, і в розвідці».
«Б’ється, як моряк» — цей вислів належить до висловів найвищої похвали, оскільки моряки здобули собі визнання найбільшою зневагою до смерті, відвагою, що поєднується з винахідливістю і відчайдушністю, відданістю.
Сини, а може, інколи й онуки «червоних маршалів» (так називали моряків в дев’ятнадцятому році) цього разу дістали у ворога нове ім’я, у якому прикметник походив від чорного кольору їх форми — ім’я «чорних комісарів, чорних дияволів, чорної хмари».
А «хмара» часто мусила подвоюватись, потроюватись, подесятерятись, оскільки лякала численного ворога і зав- давала йому ударів, а сама складалась насправді з кількох, інколи й з двох чоловік. Недаремно в одному з оповідань, дія якого розгортається під Севастополем, моряк Перепелиця в певній ситуації міркує: «Один моряк — це моряк, два моряки — це взвод, три моряки — рота... Скільки нас? Четверо?.. Батальйон, слухай мою команду: кроком... руш!»
Мабуть, гордий епітет, який цілком підходить цим людям, для кожного звучить однаково: героїзм.
Героїзм, але який? Не той, що можна назвати «героїчним вчинком», хвилинним поривом, овіяним романтикою. Це тихий, щоденний, впертий, всюди поширений героїзм. «Звичайний» героїзм звичайних людей, можна сказати. Інколи між одним жартом і другим, між одним дотепом і другим.
Героїзм, який виявляється постійно.
І ще одне: ці люди навіть не усвідомлюють, що є героями. Просто виконують свій обов’язок. І при цьому абсолютна відсутність пози. І все звичайне, немає чогось особливого. От, наприклад, Фінська затока, що скипає від мін, небезпечна, підступна, смертоносна, є для них «супом з галушками».
Люди виконують свої обов’язки одностайно, без зайвого їх підкреслення. Кажучи про них, скористаємося ще з одного відомого слова: простота. Простота — ось що характеризує цих людей. Простота, яка дозволяє нам з однаковою певністю зблизитись як з рядовим, так і капітаном чи полковником, з тими, які будуть чи вже стали сьогодні легендою з мармуру й бронзи, хоч простоті й не підходять навіть ці слова.