Зустрічаємося з деякими людьми і в мирний час. Кілька оповідань присвячує Соболев тому часові, який здається сьогодні таким далеким. Серед них вирізняються почуті — як свідчить назва — від Василя Кирдяги, на підводному човні, під час виконання ним певних вправ, маневрування. Живі, повні гумору історії морських пригод не без того, як мовить той капітан, щоб не те що збрехати, але не обійтись без художнього домислу, ми скажемо — колориту.
Ці сторінки свідчать, що ці ж люди вміють сміятись, жартувати, тішитись життям, коли тільки воно це дозволяє.
Але потім переходимо знову до суворої, позбавленої художнього домислу капітана Василя Кирдяги правди воєнних днів. Де б не зустрічалися ми з моряками, в яких ситуаціях не показує їх автор, скрізь нездоланна, важка, водночас гаряча і героїчна боротьба, чи в Одесі, чи в Севастополі, чи на безіменних узбережжях Чорного моря і Балтики.
Соболев у своїй книзі не психологізує, пе олітератур- пює, це взагалі не означає, що деякі твори не є шедеврами і не дають читачеві справжнього відчуття правди. Зрештою, героями оповідань є люди, імена яких автор часом вказує.
Це твори, писані «по гарячих слідах». Фронтові нотатки — такий підзаголовок багатьох з них. Це збелетри- зовані документи. Якщо б хтось захотів, скажімо, використати цей матеріал для психологічного твору, вистачило б йому одного оповідання па кілька об’ємистих томів.
Люди зосереджені в своїй ненависті, сильні відвагою і відданістю.
На останній сторінці, сторінці, датованій 1942 р., письменник закликає:
«Зараз людські долі злилися воєдино. Одне горе, одна розпач. Г одна причина.
І одна ненависть. І одне прагнення:
— Розбити ворога.
Розбити фашистські полки — це полегшене зітхання усього людства. Це — мільйони збережених життів. Це — кінець кошмару, який довгі роки огортав земну кулю, що не могла прокинутись.
Розбити ворога — це з’єднані сім’ї, усміхнені діти, повернення цінностей, які потрібні людині. Це — світло, повітря, вода, щастя, це — життя!»
Саме тому люди з книги Соболева, моряки в біло-синіх смугастих сорочках, носять у собі волю до перемоги. Зносять рани і каліцтво, борються, терплять, вмирають в ім’я одного: в ім’я перемоги.
НОВІ ПРОПАГАНДИСТСЬКІ ТРЮКИ польського ЕМІГРАНТСЬКОГО «УРЯДУ»
ПАН САПЄГА КИДАЄТЬСЯ В БІЙ
Перед нами — маленька книжечка в блакитній обкладинці. Заголовок (англійською мовою): «Значення східних’польських областей для Польської республіки». Автор — Д-р В- Вєльгорський. Прізвище перекладача більш відоме: І. Сапєга. Щоб одразу було видно, для кого це потрібно і хто за це платить. Читачам, які не досить добре обізнані з умовами на Західній Україні та Західній Білорусії, пояснюємо: Сапєги — магнатський польський рід, що володів просторими латифундіями на Західній Україні. 15 років тому в маєтках Сапєгів в районі Рави-Руської (Львівська округа) пролилася кров. Поліція Гіілсудського розстрілювала там страйкуючих українських селян, щоб загпати їх назад на службу до князів Сапєгів. Тепер один з потомків цього шляхетського роду доводить читачам, чому його діти мають і надалі користатися правом експлуатувати і мордувати селян під Равою-Руською...
Докази панів Вєльгорського й Сапєги поділяються на три категорії: етнографічні, економічні та політичні. Розглянемо кожну категорію зокрема.
ЯК З УКРАЇНСЬКОЇ Й БІЛОРУСЬКОЇ БІЛЬШОСТІ ЗРОБИТИ НА ПАПЕРІ ПОЛЬСЬКУ «ПЕРЕВАГУ»
«Дві третини населення цих земель належать до сфери латинської культури»,— запевняє п. Вєльгорський. Що це означає? Що хоче він цим сказати? До «сфери латинської культури» (тобто, на його думку, польської) він залічує Українців, які належать до греко-католицької церкви на Західній Україні, та білорусів-католиків у східній частині Віденської області і в районі Новогрудка.
А проте добре відомо, що в Білорусії існувала спеціальна клерикальна білоруська партія, яка в своїй діяльності орієнтувалася виключно на білорусів-католиків. Добре відомо, що «греко-католики» на Західній Україні — виключно українці. Коли б папи Вєльгорський і Сапєга цього випадково й не знали, то їм міг би про це розповісти кожний староста або поліцай з цих місцевостей — адже їх стільки є серед польських емігрантів у Лондоні. Людина, що належала до греко-католицької церкви, у Польщі не могла дістати посаду навіть колійного обхідника, навіть пайдрібпішого чиновника, коли вона не зрікалася своєї національності, коли не ставала «латипни- ком». Вєльгорський і Сапєга розраховують на те, що англійський читач не досить добре обізнаний з подробицями польського панування на Західній Україні.
А проте автор брошури відчуває слабкість своїх позицій. Він намагається орудувати цифрами, посилаючись на перепис 1931 року, щоб зрештою дійти до висновку: «Населення східних областей Польщі є етнічно мішане, причому поляки мають в ньому відносну перевагу, яка доходить до 40 процентів».