Unknown полностью

Автор репетує, що Польщі нема чим мостити шляхи, коли, вона втратить волинські каменоломні в Яновій Доли- пі. Невже він дійсно не знає, що Польща має власні чудові каменоломні в Татрах та Свєнтокшиських горах, можливості видобутку яких необмежені?

Можна б так цитувати ще і ще. Але тоді наша робота сягала б уже за межі газетної статті і потребувала б

окремої брошури. Тому обмежимось простим коротким твердженням: Польща не має не тільки етнографічно ніякого права на Західну Україну й Білорусію, але і еко­номічно ці землі зовсім не необхідні для незалежного існування польської держави. Більше того, за часів, коли землі ці належали Польщі (1919—1939), вона не спромог­лася використати їхні багатства, залишила їх нерозвине- ними, припустила занепад їхніх продуктивних сил.

МРІЇ САПЄГИ АБО «САНІТАРНИЙ КОРДОН» ЗНОВУ НА СЦЕНІ

Тільки в одному пани Вєльгорський і Сапєга заслуго­вують на увагу. їхня брошурка — ясний і недвозначний доказ того, що справа тут іде не про польську меншість на Західній Україні і Білорусії і навіть не тільки про інтереси польських колоністів і фабрикантів на цих зем­лях. Тут ідеться про щось значно більше. На сцену ви­ступають плани польських імперіалістів про створення широкого антирадянського блоку, відновлення горезвісної концепції «санітарного кордону». В цьому розумінні весь тон брошури відповідає зразкам, за якими її роблено,— геббельсівській термінології. Брошура, видана в Англії в 1943 р., насмілюється вболівати за Румунію пана Анто­неску, якій загрожує «позбавлення районів Буковини та Бессарабії». Що польські емігранти в Лондоні «не визна­ють» прибалтійських радянських республік і хотіли б повернути туди колишні фашистські уряди — розуміється само собою. Та це — лише мимохідь. Повернемось до За­хідної України і Білорусії.

Що саме вважає Вєльгорський найбільш катастрофіч­ним наслідком приєднання Західної України і Білорусії до їхніх братніх радянських республік? Відповімо його власними словами: «Землі між Балтійським і Чорним мо­рями були б розщеплені і перестали б являти собою міцну політичну будову... стали б шляхом, по якому роз­кладницькі течії (підкреслення наше.— Р. Г.) могли б проникати вільно на захід і на південь». Як не згадати тут Геббельса, що прагне за всяку ціну бути чемпіоном боротьби з більшовизмом?

Даремно репетують пани Вєльгорські й Сапєги. їм но пощастить повести за собою польський народ, крани

представники якого борються разом з Червоною Армією в рядах Польської армії в СРСР, співробітничають з Чер- воною Армією, провадячи партизанську боротьбу в тилу у ворога.

Між польським народом і народами Радянського Сою­зу, народами українським, білоруським, російським існу­ватиме міцний союз і дружба. Запорукою цьому буде те, що польський народ визнає споконвічні права народів Західної України і Білорусії з’єднатися з Радянською Україною і Білорусією, а народи Радянського Союзу, з свого боку, визнають права польського народу па повер­нення в лоно Польщі довічно польських земель західних, загарбаних і знімечених німецьким імперіалізмом.

ЛЬВІВСЬКИЙ ЦИРУЛЬНИК

(Рецензія на рецензію)

У номері за 15 вересня ц[ього] р[оку] львівської газе­ти «Вільна Україна» читаємо рецензію з постави опери Россіні * «Севільський цирульник». Рецензент конста­тує:

«Дух моралі, що визволяється від опіки смішних і жа­дібних представників духовного і світського суспільства XVII—XVIII віків, насичує собою комедії Бомарше *, на сюжет якої (?) композитор Россіні написав комічну оперу «Севільський цирульник», в якій відображається життя цих людей, їхні кращі сторони і пороки».

Так і не встановивши «кращих сторін» смішних і жа­дібних людей, рецензент продовжує:

«Партитура опери сповнена поезією і драматичною зав’язкою».

Чудо, не партитура! Партія контрабасу сповнена у ній поезією, а партія волторни — драматичною зав’язкою!

Але йдімо далі:

«Партію Розіни веде артистка Жубр. У вокальному мистецтві ця партія вимагає великої техніки».

У вокальному. Гм, а ми думали, бідолашні, що партія Розіни вимагає ще вміння грати на скрипці, фаготі і цим­балах...

Але далі, далі:

«Заслужений артист УРСР Рибалкін М. В. показав себе і хорошим драматичним актором, розкривши внут­рішній світ палкої, захоплюючої натури великосвітської людини — графа Альмавіви».

Гей, який жаль, що у нас перевелися великосвітські люди: графи, барони і князі. Бо й де ж тепер мріяти нам про «внутрішній світ палкої, захоплюючої натури». До вже його знайти нам, сіромахам, у собі. Так принаймні вважає автор рецензії. Добре, але навіщо в такому разі

Бомарше написав «Весілля Фігаро», а Россіпі «Цируль­ника»?..

Та читаймо далі:

«Просто і виразно грас під управлінням диригента Рисмапа оркестр, створюючи надійну основу сценічної дії, образи якого дані в партитурі Россіпі».

Чуєте? Вже Россіні пророчим оком бачив оркестр Рис мапа, даючи в партитурі (!) його образи...

Далі дізнаємось, що в декораціях художника Нірода «яскраве, звичайно, почуття епохи, стилю і місця дії» та що в нього:

«Все зроблене з умінням будувати декоративний фонд».