Досить! Кажучи мовою деяких наших рецензентів, рецензент «Севільського цирульника» дає яскравий образ невміння будувати рецензійний фонд, партитура його рецензії сповнена самими пороками, сам він пише непросто і невиразно, не створюючи надійної основи... здорового глузду.
Висловлюючись коротше: лучче було, лучче було не писати.
ЗАСЛУЖЕНІ
6 люди, імена яких стали символом. До таких людей слід віднести Івана Дем’яиовича Рубчака *. Серед кількох мільйонів жителів Західної України ви не знайдете жодної людини, яка б не знала і не любила його.
З цим іменем нерозривно пов’язано більш як півстоліття історії західної частини українського народу. Це були тяжкі роки, коли здавалося, що трагічна доля Сте- фапикових героїв рано чи пізно спіткав весь народ. Бідне, задавлене злиднями, болотом і боргами село, свов і водночас чуже місто, цькування всього українського — таким був образ минулого, над яким зійшло сонце Рубча- кової слави.
Рубчака називають корифеєм українського театру в Галичині. Однак це слово занадто сухе і книжне, щоб передати роль цієї людини в культурному житті українського народу по цей бік Збруча. По суті, був він одним з перших сподвижників, які присвятили своє життя, свою долю і свій талант справі українського театру в умовах, коли праця в тому театрі вимагала цілковитого самозречення. Та це ще не, все. В найбільш трагічні моменти в житті народу поява Рубчака па сцені, його життєрадісний спів, сміх і талант, непереможний оптимізм, який випромінював цей Кола Брюньйон Галичини,* — все це змушувало швидше битися наші серця і сповнювало їх вірою в те, що, незважаючи на все, настане день, коли потоптала, знівечена і замкнута па сім замків правда — переможе.
Був період, коли артист переживав свою «золоту епоху», коли його зірка блищала на видноколі таких імеп, як Марія Заньковецька * і Микола Садовський *. За якийсь час театр Садовського повернувся над Дніпро, а Рубчак залишився у Львові. Але в найбільш сумні дпі
15*
451
він завжди залишався сам собою — тим же незмінним, вірним до кіпця своєму народові і рідному мистецтву, актором першої величини. Скрізь, де б пе змушувала його виступати гірка доля,— в тимчасово найнятому приміщенні клубу малого містечка чи в селянській стодолі, його талант іскрився завжди неповторним блиском.
І саме тому в Галичині так гаряче любили Рубчака. «Грає Рубчак»,— цих слів вистачало, щоб у заметіль чи тріскучий мороз люди долали десятки кілометрів, аби тільки побачити і почути людину, яка стала славою пароду.
Правда перемогла. Іван Рубчак сьогодні переживає дні свого тріумфу. Указом Президії Верховної Ради УРСР йому присвоєно почесне звання заслуженого арти- ста УРСР. Артист, який навіки поєднав свій талант з долею свого народу, який разом з ним пройшов через голгофу утиску і гноблення, нині разом з ним переживає щастя визволення, щастя перемоги. І здається, на галицькій землі не знайдеш нікого, хто з радістю не сприйняв би повідомлення про присвоєння Рубчакові звання заслуженого артиста республіки, не бажав би йому довгих років праці на сцені українського радянського театру.
Крім Рубчака, звання заслуженого артиста УРСР присвоєно артистці театру ім. М. Заньковецької — Лесі Кри- вицькій *. Шлях у мистецтво цієї талановитої акторки був такий самий, як і її старшого колеги Рубчака, а у вінку її слави, без сумніву, було також більше терну, ніж троянд. Її домівкою був незатишний мандрівний театр, а злидні — щоденним хлібом. Однак навіть у найважчих умовах Леся Кривпцька не забувала про свою почесну місію і настирливо боролася за підвищення своєї сценічної майстерності, віддаючи весь творчий запал рідпій справі, своєму народові.
Такою ж залишилась Леся Кривицька і під час німецької окупації. У ті страшні роки вона відважилась подати руку допомоги найбільш пригнобленим і переслідуваним, хоча за це їй загрожувала мученицька смерть. Про це ми також не забудемо ніколи.
Були хвилини, коли здавалося, що не вистачить сили терпіти далі таку наругу. Кривицькій — найкращій акторці українських галицьких театрів в той час пропонували залишити українську сцену і перейти до іншого театру, де умови праці були значно кращими, вже не кажучи про вигідніше матеріальне становище. Леся Кривицька зробила так, як на її місці зробила б кожна чесна людина: вона обрала тернистий шлях, бо цей шлях випав на долю її народу.
Протягом ЗО років свого сценічного життя Кривицька створила цілий ряд образів, які ввійдуть до історії української театральної культури як великі творчі звершення. Особливо розквітнув її талант після вересня 1939 року, коли встановилася Радянська влада.
Останній рік Леся Кривицька була постійним гостем військових шпиталів. Наші поранені бійці зобов’язані артистці багатьма хвилинами справжньої радості, які може дати людині тільки справжнє мистецтво. Як активна громадська діячка і депутат Львівської міської Ради депутатів трудящих Кривицька прикладом своєї праці доводить, як можна і як потрібно любити свій народ — усіх, у кого б’ється справжнє людське серце.