Артист Я. Бельцер, що виконує роль Тев’є, зробив все можливе, щоб старий молочник ожив перед нами таким, яким бачив його Шолом-Алейхем і яким хоче бачити його радянський глядач. Цей Тев’є не тільки переконує нас своєю реальністю, ми віримо кожному його слову, він одразу завойовує наші симпатії, ми страждаємо разом з пим і разом з ним переживаємо такі рідкі в житті Тев’є хвилини радості. Тев’є — Я. Бельцер — в найтяжчі для нього хвилини вміє зберегти гідність і віру в людину; в його сповненому болем серці немає ніколи місця для розпачу, цього почуття істот дрібних і нікчемних.
Артист Я. Бельцер показав себе і ансамбль з найкращого боку — це був виступ справжнього актора в справ-- жньому театрі. Добре справилися з своїми ролями арт. М. Дворкіна (Цейтл), С. Вайнтрауб (Лейзер Вольф), М. Ретіг (пристав). Хороший актор Я. Фурманов, який так вдало виступив перед львівським глядачем у «Тітці Сосі», тут розчарував нас. В ролі Менахем Мендла віп занадто скидається на Додю з п’єси А. Гольдфадена *, і диву даєшся, що цей невдаха з безпорадно блукаючим зором, з млявими рухами й стомленим голосом зумів так спритно й так хутко обплутати старого Тев’є.
Гра інших акторів не піднімається над аматорським рівнем. Особливо невдалий 3. Кононов у ролі Перчика. В цьому Перчику достеменно нема нічого, що могло б нагадувати молодого революціонера. Замість нього, ми бачимо нецікавого хлопчика, який справляє враження, що він помилково зайшов у чуже подвір’я і не знає, як з нього вийти. Не віриться, що такий Перчик був найбільш передовою людиною в оточенні Тев’є, як не віриться і те, що заради цього дочка Тев’є поїхала в далеке заслання.
Хороша музика Є. Макаревича.
Кажуть, що в баченому нами спектаклі виступав другий склад. Це по аргумент. Глядач має право вимагати рівноцінності вистав, без уваги на те, який склад акторів У цей день виступає: перший, другий чи третій. Львівський єврейський музично-драматичний ансамбль має достатню кількість висококваліфікованих акторів, щоб можна було забезпечити високий мистецький рівень кожної вистави. Якщо ж їх мало па три склади, то постає питання: навіщо взагалі ці склади? Адже за відсутністю влас
ного приміщення ансамбль грає пе більш 3—4 разів тиждень, і актори не мають підстав нарікати на переван- таження. Нам скажуть, може треба випускати на сцену й акторів-початківців. Правильно, але хай їх не буде на сцені забагато. Не з цього треба ансамблеві починати.
А цей початок, незважаючи на окремі зриви, був дуже вдалий. Це дає підстави вірити в дальше творче зростав ня талановитого ансамблю.
ЦИРК В ОПЕРІ
Ця історія хоч і прикра, але гідна уваги.
Факт, що дирекція Львівського оперного театру порадувала нас під кінець календарного року «Паяцами» Леонкавалло *, не викликає жодних застережень. Цей прекрасний твір ось уже близько 50 років не сходить з оперних сцен, даючи публіці півтори години глибокого зворушення, а співакові — можливість продемонструвати свою виконавчу майстерність.
Так, але... Але шановна дирекція вирішила цим разом пошити нас у дурні, бо замість «Паяців» запропонувала нам щось подібне до новорічного вечора па теми уривків з опери Леонкавалло. Причому, вечір — скажемо відверто — невдалий, незважаючи на те, що співаки і оркестр сумлінно виконали своє завдання.
У «Паяцах» події відбуваються, як відомо, в Італії. Тим часом вже у вступі ми побачили перед завісою іспанського кабальєро, котрий з невідомих нам детальніше причин проспівав пролог з «Паяців». Після підняття завіси наше здивування посилилось. Замість майдану з павільйоном у глибині ми побачили... циркову арену, на якій жонглювали акробати, і публіку, що їх спостерігала, причому публіка, здається, з усіх кінців світу. Італійці становили там меншість, підкріплену синами і дочками Іберійського півострова, а також козачками з Кавказу, з якими
Ми мали приємність познайомитись в недавно поставленій опері «Велика дружба» *.
Потім представ перед нашими очима юнак в одязі... Євгенія Онєгіна і два рази (!) проспівав коронну арію Каніо. У другому акті позаздрив його лаврам Арлекін. Цей викопав свою відому серенаду, стоячи на драбині. А найцікавіше, що всю трагікомедію з Каніо і Коломбі- вою зіграно стоячи плечима до циркової публіки, котра, о диво, сприйняла цей афронт з дивним спокоєм, даючи, очевидно, можливість таким чином зрозуміти, ЩО не ТІЛЬ, ки з неї тут пожартували.
Глянувши на краєвид навколо циркового павільйон у, ми зазнали дивного відчуття. Цей гай, ці плакучі верби, ці дерева, кожне з яких вже не раз представляло собою будь-який вид середньоєвропейської флори — де це Ми вже бачили? Ага, згадав — у балеті «Раймонда» *...