Як бачимо, у шановної дирекції жарти в голові, жар- ти, жартики, та й то не дуже витончені, бо без почуття і умору й смаку. Тим часом наша публіка призвичаєна до дечого іншого: щоб і до неї, і до опери ставилися серйозно. Якщо ж шановна дирекція не зверне уваги на цей факт, то нехай пізніше не має й до нас претензій, якщо й ми не будемо сприймати її серйозно.
«ВТЕКЛА ВІД МЕНЕ ПЕРЕПЕЛИЧКА»
У Львівському польському державному театрі ми побачили п’єсу Стефана Жеромського * «Втекла від мене перепеличка».
Свідком розквіту творчого таланту Жеромського було покоління, що народилося і виросло в період неволі Польщі.
Жеромський був патріотом, від усієї душі він прагнув відродження, незалежності Польщі. Як і багато його сучасників, він вірив, що незалежна Польща — ця сокровенна мрія кількох поколінь — стане країною соціальної справедливості. Він розчарувався і мав мужність сказати про це одверто. Його роман «Напровесні» — це обвинувальний акт проти володарів «відродженої» Польщі, країни гніту і дикого безправ’я. Польське село і далі потопало в темряві, злиднях, а польське місто залишалось містом різких соціальних контрастів. Письменник показує нам Варшаву того періоду. На західноукраїнських землях він сміливо викриває систему жорстокого терору і необмеженої сваволі.
П’єса Жеромського «Втекла від мене перепеличка» (1925) — це також перший протест проти дійсності, створеної режимом пілсудських і грабських. Учителька, якій не чужі кращі поривання людського серця, сивіє і марніє в затхлій атмосфері села, де нічого не відбувається і ніщо не змінюється; професори, які вважають влаштування під уас канікул курсів для сільських учителів за вищий прояв ідейності, заради чого варто принижувати свою людську гідність; бездушна поміщиця, суміш тупоумства, старечої похітливості і хворобливого честолюбства.
Ось понура, хоч і неповна, картина села через 5— 6 років після того, як над варшавським Бельведером замайорів прапор з ягеллонським орлом *.
Жеромський умів бачити дійсність, та не вмів знайти з неї виходу. Цілком перебуваючи в полоні шляхетського романтизму, він бачив один тільки шлях з цієї долини пе- чалі: вузький шлях, яким крокує одна-однісінька людина, людипа-страдник за всіх і все. Самотній, відірваний від мас піонер, готовий завжди до самопожертви, навіть пе знаючи, чи ця самопожертва кому-небудь допоможе.
Герой п’єси «Втекла від мене перепеличка» — енергій- ний доцент фізики Пшеленцький, пройнятий однією і;іе- сю: періодичним влаштовуванням курсів для сільських учителів. Своїм запалом і красномовністю він залучає до цієї справи цілий штат висококваліфікованих спеціалістів з різних галузей знання. Він ладен навіть покористуватися досить сумнівними засобами, щоб дістати від підстаркуватої поміщиці приміщення для курсів — напівзруйпо- ваний замок.
Пшеленцькому щастить. Закохана в нього княжна віддає йому замок. Усе було якнайкраще. І раптом — починаються страждання. На шляху Пшеленцького стає любов місцевої вчительки Дороти Смугонь. Коли ця молода, мрійлива, сповнена туги і скорботи жінка виявляє йому свої почуття, Пшеленцький стає перед нею в позу циніка. Таким чином він хоче приховати від неї те, що вже народилося в його серці: любов до неї ж, Дороти. Чому? Бо, на думку Пшеленцького, їх роман розбив би його плани, забруднив би чистоту його людинолюбних поривань.
Чоловік Дороти — вчитель з селян, проста обмежена людина, для якої родинне щастя є тим, для чого варто жити, відчуває, хто винуватий в його лихові. Він жбурляє Пшеленцькому у вічі свою кривду, а коли це не допомагає, віп слізно благає доцента повернути йому серце любимої дружини. Пшеленцький знаходить вихід з ситуації — самопожертву. Він удає перед Доротою безпринци- пового циніка, розчаровує її в собі, а потім, подбавши про те, щоб його освітня ініціатива від цього не постраждала, покидає село. Таємницю цієї благородної містифікації знає лише Смугонь, і йому Пшеленцький залишає свій заповіт:
«Ти повинен тепер за мене і за себе робити те, що я розпочав».
П’єса важка, не завжди сценічна і не завжди ясна, вимагає від режисера і акторів великої культури, максимуму зусиль і доброї волі.
Львівський польський державний театр зробив усе, що міг, і дав нам хороший спектакль.
Головну роль дублюють артисти Домбровський (він же і режисер спектаклю) та Возняк. Пшеленцький Домбров- ського — це людина великої пристрасті, прихованої за усмішкою добрячого жартування. В ньому мало романтичної пози, і ми до кінця віримо в щирість його намірів. Трагедія цієї людини наростає перед нами поступово, і коли Пшеленцький у своїй лебединій пісні простягає руки над головами обурених його несподіваним кроком колег, ми відчуваємо, що ці руки даремно намагаються спіймати «перепеличку» — його назавжди зникаюче щастя.