Вже зовсім розвиднілося, коли під’їхали до пристані. Нарешті, потрапив сюди Вадик. Хвиля сорому залила йому обличчя, коли пригадав, як збирався втекти з Соколиного у безвість. Думав тоді про змову з матросами, про блукання по вокзалах. Гадав, що пристань людна, ненабагато менша київської. А виявилось, що тут всього-на-всього лише одна будка, в якій стояли річкові ліхтарі і спав у ■кутку на прим’ятій в’язці сіна бородатий чоловік. Цей чоловік був і начальником пристані, він же світив увечері і гасив зранку на річці зелені й червоні вогні.
— Швидко прийде пароплав? — запитав дядько.
— З Києва? — завовтузився на своїй постелі чоловік, бухикаючи.
— На Київ.
— А, на Київ. Ти що, Йване, знову їдеш на Київ?
— Софія ось їде з небожем.
— А, Софія...— старий глухо закашлявся.
Іван Степанович терпляче чекав відповіді, а чоловік весь трясся від бухикання. Кашляв він довго і, як здалося Вадикові, з особливим задоволенням і насолодою.
— Хі, ти, мо’ кашлюк напав на старість,— нарешті заговорив чоловік.— Учора викупався спітнілий — то відразу тобі і кашель.
Він виліз з будки, глянув на небо.
— Чи похмуро, чи ще не сходило... Я погасив ліхтарі на світанку і тільки оце заснув, а скільки спав — не знаю. Та так, що, мабуть, через годину чи дві буде із Києва і на Київ.
Вадик слухав ту мову, а сам думав про те, що соколинцям слід би кращу пристань побудувати. Бо все в селі як слід, а пристань... добре, що за селом, а то б сорому не обібрались. І він у душі був радий, що не потрапив у ту незвичайну ніч на цю пристань.
Іван Степанович розпрощався з небожем, і за кілька хвилин швидконогий рисак вже мчав у напрямку до села.
«Начальник» пристані знову влігся на перетерте сіно, а Вадик з Софією почали терпляче чекати пароплава.
Першим підійшов пароплав з Києва. Вузеньким трапом з пароплава сходили люди. Вадик придивлявся до кожного пасажира, але знайомі не зустрічались. Та ось у дверях з’явився високий, вище на голову від усіх пасажирів, парубок з пишною шапкою розкуйовдженого волосся. Вадик одразу впізнав Сидора Голоштанька.
Голоштанько радісно привітав Софію і Вадика.
— Як успіхи? — запитала Софія.
Голоштанько безнадійно змахнув рукою.
— Не вигоріла справа. Завалився.
Хвилину помовчали.
— Ну, й що ж тепер? — мабуть не знаючи, чим порушити мовчанку, запитала Софія.— В піонервожаті підеш, Сидоре?
— Які там вожаті. Розуму думаю набратись. В МТС піду. На тракториста думаю вчитись.
— Чого ж, дуже хороша справа.
— Авжеж. А ти, Вадиме, мабуть, додому?
Швидко підійшов пароплав зверху. Потрапивши на судно, Вадим і Софія відразу ж піднялися на палубу. Пароплав уже відчалив од берега. Одиноко стояла над кручею облуплена будка — соколинська пристань, вслід пароплаву дивився Голоштанько і махав рукою.
В просвіті порваних, по-осінньому низьких хмар визирнуло сонце. І вдалині, поруч з темною смужкою Соколиного бору, на хвилину виблиснуло червоними дахами село, ніби послало останній привіт хлопцеві.
«До побачення, Соколине! До побачення, друзі», ще раз і ще раз в думках звертався Вадик до села, до товаришів, які так ласкаво і дружньо його привітали, від усього серця багато чому навчили.
Село зникло за високими скирдами сіна. Пароплав проходив повз пункт «Заготсіно». На березі стояли люди. Дехто дружньо змахував вслід пароплаву рукою. А Вадикові здавалось, що ті привіти посилаються саме йому. Він теж довго махав їм у відповідь.
Пароход притишив хід, залився попереджувальним басовитим гудком. Софія пройшла до капітанського містка, глянула вперед пароплава. Швидко повернулась до хлопця, що все ще не зводив сумовитих очей з купки високих дерев, за якими сховалось Соколине.
— Наші! — радісним голосом сповістила вона.
— Де? Хто?
— Піонери. Через ріку переправляються.
Радісно і боляче стріпнулося серце. Бігом кинувся на ніс пароплава.
Посеред Дніпра, немов якесь чудернацьке судно, важко сидів на воді, почорнілий від дощів, пором. На поромі — автомашина. На кузові знайомий, написаний ним лозунг. Всі букви зливаються в одну білу смужку, але Вадик знає, що там написано. «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!». Легенький вітер ворушить червоним піонерським прапором. Вадикові друзі, мабуть, впізнали його, стоять на машині, на поромі, вітально змахують руками, червоними прапорцями, хустинками.
Пароплав, відсапнувшись, полегшено зітхнув і поплив поволі, за водою. Пором непомітно наближався до другого берега. Там вже стояло дві машини. На березі юрбились діти, щось гукали, вітали Вадика.
Пароплав порівнявся з поромом. Вадик до хрипоти в голосі кричав, гукав до своїх друзів. Він упізнав Платона, що теж, надриваючись, гукав до нього, побачив і Світлану з Вірочкою, Петра з Османом на мотузці.
Серед піонерів стояв Василь Іванович. Промінь сонця впав на Золоту Зірку, відбився і зайчиком пробіг по Вадиковому обличчю.
— До побачення, друзі! — гукав Вадик.— Платошо, пиши! Не забувай! Щасливої вам дороги!
— До побачення, Вадику! Бажаємо тобі успіху-у!
Пароплав ударив по воді колесами, збурунив хвилю.