До півночі перевертався хлопець на постелі. Та й як він міг заснути, коли на плечі так несподівано звалилось горе... Адже ж він стільки мріяв про екскурсію, стільки збирався... Ціле літо, де б не був Вадик — чи в нічному, чи на косовиці, чи колоски збирав у полі — думав про одне: вивчити як слід ботаніку і поїхати за Дніпро. А тепер кращі його сподівання, світлі мрії спливли мов за водою... І все через ту ненависну двійку! Вже й ботаніку він на відмінно знає, а двійка, мов знак тяжкої кари, тягнеться за ним хвостом...
Повільно почав заспокоюватись, роздумував. Двадцятого... двадцятого екзамен. Кінець двійці. Кінець!
Рвучко сів на ліжку, аж кулаки стиснув, мов задушити хотів її, капосну. Кінець двійці! Він з нею назавжди розрахується.
Радість перемоги над двійкою теплом розливається по тілу, і хлопець простягається безсило на ліжку, очі самі злипаються... Двадцятого... так двадцятого. Чекай, а екскурсія ж?.. Якого екскурсія? Вісімнадцятого... Безперечно ж вісімнадцятого. Так в нього ж є час! Він встигне, обов’язково встигне...
А очі непомітно заплющились, дихання стало глибоким і рівним. На устах ледве помітна щаслива усмішка. Підсвідома думка, що він встигне, заколисала хлопця.
Вночі йому снилось, ніби він відстав од екскурсантів, кликав, гукав, а його не чули. Машини все віддалялися і віддалялися по широкій дорозі, а він гнався і не міг догнати. В нього мліли ноги, він хотів прискорити біг, а ноги не слухалися.
Розбудили його приглушені голоси в сусідній кімнаті.
Говорила тітка Марія:
— Самого ж хлопця не вирядиш.
«Куди ж це знову Тимоша виряджають?» подумав Вадик.
А ось озвався й Тиміш:
— Хай батько відвезе до Києва. А там — на поїзд...
Так і тьохнуло в хлопця серце.
А дядько Іван говорив:
— Та я ж би чого... І в Київ треба. Але знаєш, сину, саме фрукти дозріли. Ну, хоч відразу всі зніми з дерева. Перестоюють. А без мене, що ж воно буде в саду? Може, ти відірвешся?
— Як же я відірвуся?
Вадик зрозумів, що мова йшла про його від’їзд. «Як воно все не до ладу — родичам теж завдав такого клопоту».
— То хай їде Софія,— сказала тітка Марія таким тоном, ніби вже все було вирішено.
— Як ти, Софіє?
Софія озвалася із своєї кімнати:
— Та треба ж хлопця відправити. Не залишатись же йому на другий рік.
«На другий рік? Ні, то вже пробачте...»
— А коли ж його? — мабуть, стала на порозі Софія.
— Та треба завтра.
«Завтра? Я — додому, а всі — в екскурсію».
— Завтра, то й завтра. Мені якраз у Київ треба.
— От і добре.
Розмова в хаті затихла. Очевидно, всі лишились задоволені, що домовились. Тільки Вадик ще довго лежав у ліжку і немигаючими очима дивився в стелю.
Але день не пролежиш нерухомо на місці. Хлопець підвівся з ліжка,
і першим його бажанням було нікого не бачити. Зникнути на цілий день з-перед людських очей, а завтра рано на пароплав і... до побачення, Соколине. До побачення...
Скрадаючись, навшпиньках, мов зробивши хтозна-який злочин, хлопець вийшов з дому. Перше, що кинулось йому в очі,— вудки. І не задумуючись, він схопив вудлище і майже вибіг з двору.
Надворі було похмуро, накрапав дрібний дощик, над луками клу- бочився сизими пасмами ранковий туман. Пахло ранньою осінню.
Вадик дивився на одинокий поплавець, шо застиг на воді, і ні про що не думав.
Інколи витягав вудку. На гачку слабо вигинався черв’як — риба не ловилася. Ніби й не було її в річці. Треба було перейти в інше місце, але Вадик і не думав поворухнутись. «Не бере — і нехай. Чи не однаково... Аби день до вечора».
Вже не дивився й на поплавець. Сумовитим поглядом блукав по луках, прислухався до села. Дзвінко співали півні. Десь ліниво озвався собака. Біля греблі тріпотіли крильми гуси та качки. Прогула десь автомашина. То, може, Василь Іванович поїхав кудись, а може, колгоспна підійшла до колбуду. Там, як домовились учора, піонери прикрашатимуть машини. Завтра ж піонерська дружина вирушає за Дніпро. Вирушає, але без нього... Він поїде теж Дніпром, тільки до Києва, а там на поїзд і... додому.
Всі піонери, мабуть, зібрались в колбуді. Готуються, радіють. І всі забули про нього... Нікому ніякої справи до Вадика.
Мабуть, оце зараз пишуть лозунги... Мимоволі поклав руку на кишеню. Зашелестів папірець. То лозунг, вчора ж доручили йому написати. Для головної машини.
Розгорнув папірець, прочитав:
«Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!» Задумався.
І пригадалась розповідь Платона. Товариш Сталін палко вітає дітей, посміхається з трибуни. Який щасливий Платон: він бачив товариша Сталіна. А яке щастя в нього, у Вадика? Навіть в екскурсію не їде. Ех, якби це знав... якби розповісти тільки про своє горе йосифу Віссаріоновичу. Він би дозволив..
— Що дозволив? — ніби запитав хлопця чийсь голос.
І Вадик здригнувся. Справді — хіба товариш Сталін дозволив би не перескладати екзамену? Похвалив би за те, що на другий рік залишається?
Хлопець ще раз глянув на папірець.
«Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!».