Та хто сказав, що він, Вадик, нещасливий? Хіба він не ліквідував своєї двійки? Хіба не вивчив як слід ботаніки? Але хто ж винен, що так збіглося: і екскурсія, і екзамен? То вже вибирай, хлопче, що важливіше. Чи в екскурсію, чи на другий рік лишатись?
Вадик рвучко підвівся на ноги. Рушив від берега. Потім згадав про вудку, повернувся. Черв’як був цілий, хоч уже й задубів від холоду.
Поспішно змотав на цурупалок волосінь, відчепив вудлище. Не роздумуючи, шпурнув вудлище в річку: пливи собі. Все одно цього літа йому вже тут не вудити.
Рішучий і спокійний наближався до колбуду. І першою він зустрів Світлану. Та кинулась назустріч, мов рік не бачила, на устах усміх, на очах сльози.
— Вадику, де ж ти ходиш? Я так турбувалась-турбувалась. І Ві- рочка теж. Вона на станцію до Тимоша побігла, а я сюди, до колбуду. Ти мене так налякав.
Вадик зовсім не розсердився на сестру за таке багатослів’я. Навпаки, йому було приємно, що за нього турбуються, що не забули. «А я хтозиа-що подумав».
— А чого ви сполошились?
— А де ж ти подівся?
— Я рибу вудив. А тепер йду лозунг малювати.
— Лозунг?
Дівчина нерозуміюче дивилась на хлопця:
— Але ж ми з тобою завтра їдемо?
— Так. Я завтра їду. А... ти чого ж?..
Світлані здалося, що Вадик сказав ці слова з затаєним болем у серці.
— Я... я без тебе не поїду... я не хочу... одна.
І вона не могла стримати сліз. Вадик зрозумів, що сестра плаче не тому, що сама не хоче залишатись, а тому, що не поїде з усіма. І не поїде через нього...
Хлопцеві стало жаль Світлану. Намагаючись говорити як можна суворіше, він наказав:
— Ти поїдеш. А я не можу — в мене екзамен...
— Але ти так збирався...
Вадик починав сердитись. «Ну збирався... і яке її діло!»
— В мене екзамени — тобі сказано. В екскурсію я й наступного літа поїду, а коли залишусь на другий рік... сама розумієш?
Світлана все розуміла. Ох, який же він став, цей Вадик! Говорить як... І вірші складає... Як хороше мати такого брата. І вона вирішила: хоч і хочеться в екскурсію, але вона поїде з ним разом — йому буде не так боляче.
— Ні, Вадьку,— крізь сльози каже вона.— Я поїду з тобою.
— Ото дурна! — вже не витримав Вадик,-— Кажу тобі — поїдеш, і поїдеш. Запишеш усе. А потім мені розкажеш. І збереш для мого гербарію всі рослини. Ну, всі-всі, що ростуть за Дніпром...
Світлана витерла сльози. Довірливо дивилась у вічі братові:
— Коли тобі треба гербарій, то я... Коли ти хочеш — я все запишу. Але ж тобі одному буде сумно...
— Знову своєї. Ніколи мені буде сумувати — через два дні екзамен. Всю дорогу готуватись буду.
— Я... Вадьку... ти не думай...
Але їй так і не пощастило виразити своїх почуттів. В кінці алеї з’явились Петро й Платон. Радісно замахали руками, побачивши товариша.
— Вадику! Іди сюди. Ми чекаємо.
— Іду!
Твердим, пружним кроком він подався до товаришів, а Світлана все ще стояла й зачарованими очима дивилась йому вслід.
ДОДОМУ
Сірий у яблуках колгоспний рисак розмашисто ударив копитом, піднялася з-під коліс курява. Вадик від несподіванки аж звалився в задок брички. Коли знову підняв голову, вже ледве розпізнав у ранковій імлі рідні постаті: киває услід рукою Тимофій, тітка Марія стоїть, прихилившись плечем до ушули. Платон і Петро, що не заспали і прийшли провести товариша, наввипередки бігли якийсь час за бричкою. За ними було кинулась і Вірочка з Світланою, але за хвилину підвода звернула за ріг вулиці, і Вадик зрозумів, що тепер вже не швидко побачить товаришів.
Подихав легенький ранковий вітерець, і вслід йому прощально кивали верхів’ям вишні і верби. Коли проїздили повз колгоспну птахоферму, Вадиків від’їзд щиро супроводили піснею колгоспні півні. Затягнув один дзвінко, урочисто. За ним другий, потім третій, а згодом десятки півнячих глоток прокричали навздогін хлопцеві: «Приїзди на той рік-у...».
Коли підвода зненацька пролетіла через міст, і він застогнав глухо: «Куди ж ти їдеш?..» А великий табун качок на річечці тільки закахкав від жалю й подиву: «Ах, ах, ах».
Заволоженими очима дивився хлопець на село, а воно втікало назад, все віддалялося. В горлі застряв сухий клубок. «Прощай, Соколине, до побачення, чекай мене». І все ж на серці було радісно і святково — ще день-два, і він знову буде в рідному місті, біля любимого заводу.
Дядько Іван Степанович пильнував дороги, інколи погукував на рисака і перекидався словами з Софією.
Згодом Софія заговорила про те, що надзвичайно хвилювало Вадика:
— А цікаво було б все-таки побувати за Дніпром. Всі стежки-до- ріжки я там сходила...
— А-а, інтересно,— згодився з дочкою батько.— Але усі разом не поїдуть. Ось наступного літа приїде Вадик, то тоді вже й ти поїдеш.
— Наступного року вже обов’язково поїдемо. Хіба може знову Вадик з двійкою приїде,— вона лукаво зиркнула на хлопця.
Вадик не відповів. Тільки подумав: «І на поріг тепер двійки не пущу».
Проїздили знайомою дорогою. Скільки разів проходив цими стежками через ці широкі луки Вадик? Вони йому стали рідними, близькими
і дорогими. Ось тут дядько частував його джмелиним медом, ось тут ловили рибу в озері.