Дід Макар обняв і розцілував Василя Івановича.
— Василько приїхав! Орел! Ні, голубе, і набив би на вулиці,— не впізнав би. Не впізнав би,— рубом долоні витирав дід очі.— А пам’ятаю ж: мале таке було, правда, кремезне, жилаве...
Капітан ніжно обнімав діда за плечі, сміявся.
— А ви ж як, діду, кріпенькі?
— Еге ж, еге. А що мені? Всіх супостатів пережив, тепер можна й пожити. Ти ж диви: був Миколка — голова без толку, Макар його пережив. Був Керенський і Петлюра — одна в них шкура, пережив. Гітлера навіженого не то пережив, а й у гроб, можна сказати, положив... А що ти думаєш?
— Правда, діду.
— То невже мені не судилося й Трумена заокеанського пережити? Отака в мене, хлопче, мрія-думка.
їхали на тваринницьку ферму.
— Пам’ятаєш, Вадику, я тобі говорила,— звернулась до хлопця Вірочка.— Пішки — це далеко, а «Победой» — рукою подати. Через, Соколиний та поза Соколиним, а там і пасовисько.
В Соколиному Василь Іванович спинив машину. Вийшов на дорогу, окинув поглядом дерева, зломив гілку ліщини.
— Скучив? — посміхнулась мати.
— Він мені, мамо, ночами снився. Звідсіля ж починав я, мамо.
— Звідсіля, синку. Головне, не забувай його ніколи...
— Найрідніше ніколи не забувають...
На пасовиську вигулювались ліниві корови, окремо випасався молодняк. Телята-однолітки стояли в кошарі. Вірочка відразу потягла туди своїх друзів.
— Розочка! Розочка! — кликала вона.
Але не одна Розочка, а всі телятка здивованими великими очима виставились на гостей.
— Іди, йди до мене, Розочко.
Та Віроччина підшефна, мабуть, забула за літо про свого шефа. Теличка затислася в гурт, ретельно відганяла надокучливих мух і не збиралася підходити до дівчинки.
— Забула мене Розочка,— сумувала Вірочка.— Ну, сама й винна, жодного разу не навідалась.
Вже сховалось за дніпровським лісом сонце, коли вони повернулися додому.
— Виріс колгосп. Зміцнів,— промовив, уже доїжджаючи до двору, Василь Іванович.
— А як же інакше, сину? — глянула любовно на нього мати.— До комунізму ж ідемо, Васильку.
Пізніше на березі річки знову запалав великий піонерський костер. Вся піонерська дружина була в зборі. Ще задовго до приходу Василя Івановича піонери вишикувались по ланках і вели голосні розмови. Це дуже непокоїло і нервувало Лесина:
— Ну, чого б ото галасувати? — зиркав він спідлоба.— А коли Василь Іванович зараз з’явиться?.. Дисципліна, подумає...
Та Василь Іванович зненацька з’явитися не міг тому, що за ним пішла делегація на чолі з Платоном. Делегати пообіцяли сповістити через свого гінця, як тільки Герой вийде з дому. Крім того, Вірочка передбачливо виставила пост в кінці вулиці. На посту стояв Петро, і Вірочка була спокійна.
Всі хвилювались, говорити намагалися пошепки, приглушено, але все ж на річці стояв такий галас, що аж вогонь вигинався в різні сторони.
— Ідуть! — вигукнув Петро, підбігаючи до костра. За ним ледве встигав захеканий п’ятикласник.
— Де! Де вони?
— Вже вийшли з хати,— скоромовкою повідомив гонець, рукавом витираючи рясний піт на лобі.
— Я сам бачив,— солідно басив Петро,— Василь Іванович, Тимофій Іванович, Оксана...
— Та Оксана ж тут!
— Ну, то Софія, значить.
Василь Іванович ще здалеку привітально підняв руку, дружньо посміхнувся. Але не встиг вимовити й слова, бо назустріч розміреним кроком виступила Вірочка, рвучко відсалютувала:
— Товаришу Герой Радянського Союзу! Піонерська дружина імені
Аркадія Гайдара зібралася в повному складі на свій збір, щоб від щирого серця привітати вас, дорогого гостя, в нашому колективі і попросити вас очолити екскурсію піонерів по партизанських місцях.
Вірочка все це випалила без передишки. Здавалось, хотіла ще щось сказати, але тільки непомітно, безнадійно махнула рукою. Мабуть, сказала щось не те, що думала.
її виручив Василь Іванович. Він ступив крок уперед, привітався з дітьми.
— Піонери! За справу Леніна—Сталіна будьте готові! — закликав він.
— Завжди готові! — відгукнулось луною в Соколиному борі.
— Сідайте, друзі, поговоримо. Поговоримо, як нам краще провести екскурсію...
Вже пізніше, коли вони всією дружиною провели Василя Івановича до самого двору і поверталися додому, Вадик сказав:
— Немов сон. Правда, Вірочко? Аж не віриться...
— Що тобі не віриться?
— Ну, що Василь Іванович... і що поїдемо. Це ж щастя яке!
Вадик міцно затис у руці папірець. На ньому слова лозунгу. Цей
лозунг доручили намалювати на полотнищі саме йому, Вадикові, і він був гордий і щасливий. Цей лозунг буде прикріплений до першої машини...
Але вдома на нього чекав лист від матері і телеграма із школи.
В телеграмі було сказано коротко:
«Село Соколине. Ткаченку Вадиму. Двадцятого екзамени, явка обов’язкова. Директор школи Миколаєнко».
Від несподіванки Вадик випустив з рук телеграму.
— Двадцятого... двадцятого,— ніби молоточком хтось бив у скроні. Пригадав, що екскурсію призначено на післязавтра, на вісімнадцяте...
Так ось де чекало на нього горе! Тільки той, хто не переживав у своєму житті важких хвилин, не зрозуміє Вадика. Ми ж можемо щиро поспівчувати хлопцеві. Але, як говориться, співчуттям горю не зарадиш.
Мов сліпий, Вадик побрів до свого ліжка.
ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ